Завантажити

шмаття: загостро віддає в ніздрі, колотить у носі сопух онуч і немитих ніг. За світ устав, поки ще всі сплять, сьогодні моя черга готувати сніданок. Вузьким проходом через дві кімнати пробираюся до печі, розпалюю ватру з приготовлених звечора трісок, пораюся біля горщиків. Уже в печі гуде, парує окріп – прокидаються заспані хлопи, неоднакові за віком і характером: хто з них тільки пролупив очі, черкає сірником, припалює цигарку, другий невдоволено бубонить щось під ніс, матюкається, третій мерщій взувається на босу ногу, біжить надвір... А ти мотаєш, накриваєш на стіл, запрошуєш усіх до гарячого казана, закіптявілого на два пальці, а з нього клубиться духмяна пара юшки. На сніданок доводилося готувати першу страву, бо в лісі в тому ж таки баняку нашвидкуруч варили гречку, заправлену домашнім салом. Бувало, що ласували дичиною, рибою... Ввечері знову танцюєш коло печі, ладиш їжу, доки бригада роздягається, вмивається, кладе сушити мокре з себе. Рідко хто з нас мав охоту до куховарства, проте мусив, аби завтра знову безжурно вправлятися тільки сокирою, а то й бензопилкою.
Окинув оком я кімнату гуртожитку, застеляю наготовлену постіль, знову раптом згадав, як розповідав мені Яфет про „тарганю та блощиць” – вчинилося гидко: невже й мене не обмине та бридота? Стривай, а їх відлякує запах полину, проте він тільки зазеленів поблизу околиць і на пустирях. Розбираю з сумки свої пожитки, скромні харчі, з тайника беру пачку від сірників, нарешті розглядаю дарунок попаді: висипаю на долоню кілька золотих ланцюжків, окремо два хрестики й манюнька брошка з яскравим камінцем. Сього, зважую, мені доста, поки буду в столиці. В гаманці є ще сотень двітри гривень, але наші гроші – курям насміх...
Насідають на мене думки, вимагають розважливо мислити. Адже „Мурник і цеглини” Яфета спонукають усвідомити нарешті – сила інших у нашій слабкості. Чую, хтось сквапно потупав коридором, грюкнули навпроти двері. Мимохіть захотілося й мені до сортиру. Необережно заходжу до просторої кімнати з умивальниками по один бік та кабінками клозету. Лише я переступив поріг як забуркотить вода в унітазі, брязне засувка, виходить довгонога краля в легенькій короткій халамиді, нечесана, а – вродлива, краєм ока зміряла мене:
– Сантехнік? – про так запитала, навіть не знітилася.
Стенув плечима я від несподіванки, не знаю, що відповісти на те, в який бік іти: мити немовби руки, чи таки пригніздитися на очко? Допер, я – в жіночій убиральні. Спрожогу випалив:
– Живу я тут!
– Аа, – пирснула сміхом, умивається. – Домовичок... – хоче ногу закинути на умивальник. – Мені треба підмитися...
– Будь­ласка, – беру на засувку дверці клозету.
Сиджу, мов той орел, який зібрався злетіти, а проти мене рябіє сила всіляких непристойних автографів: усяким почерком – одна другій незнайомка пропонує свої послуги, хто від кого брала в рот, яких розмірів в її партнера уд, начеркнуто отакенну жіночу діру рожевим фломастером...
– Домовичок... Па­па, – кинула мені через двері.
– Щасливо, Міса, – кажу їй навздогін.
Чую, не іде:
– Чому – Міса? – цікавиться.
– Такі, як ти, беруть участь в конкурсах краси, – потиху тужуся. – Гарненька ти.
– Справді?.. Дуже приємно, дядьку, чути від вас, – мугикнула якусь пісеньку, пішла.
Треба ж таке – поселитися навпроти жіночої вбиральні. Мало того, що віддає звідси затхлим смородом і хлоркою, а мусай буде іти мені в другий кінець коридору... Біс його батька знає, як пристосуватися до таких умов, а треба. До речі, Міса нічого, може бути, тільки – молода, в доньки годиться мені. Литка, стегно, поперек, груди, наче вицифрувані напоказ, а її розпатлані кудли так і тягне жужмом зціпити... Змія підколодна! Народиться ж таке – злостиво вродливе, всесильне, одним своїм поглядом може коняку звалити з ніг, не те що мене, п’ятдесятирічного чолов’ягу. А втім, слід угамувати свою хіть, я ж оселився в сьому гуртожитку задля іншого, більш значущого, ніж кортить жаги.
Під вечір ожив гуртожиток: гримить­гупотить підлога згори та споду, рявкає в унісон музика з усього світу, долинає й до моєї кімнати; раз по раз потупотять ноги біля порогу, грюкнуть дверцята в убиральні, чути – розбризкується струмінь води в умивальнику, хтось когось кличе в коридорі. Студенти повертаються з авдиторій: голодні, веселі, сердиті, бадьорі... На носі в них сесія, а через місяцьдругий розтечуться звідси по селах, містечках, мегалополісах, та поки що не дають мені спокійно зосередитися на „Пошуках втраченого”, буянять щасливі. Сідаю і я до вечері, беру з­за вікна сітку з харчами, грію в чайнику наготовлену воду, розкладаю припаси, заготовлені на сільському торжку. Тепер майже в кожному селі – торговиця, хто що може продати, рідше – купити, стовбичить щосуботи на майдані, латає заплати в кишені. Там я і наготовив собі тогосього на дорогу, стане на три дні, доки поповнить торбинку Рада. Жую, дошукуюся з книжки – звідки береться сімейство Ротшильдів.
1100 року німецький імператор Карл Великий офіційно дозволив

читати