Завантажити

власні очі, як сільські діти перероджуються, затлумлюють у собі доброчесність, соромливість, вдають із себе пролетарську босоту. Попса, одне слово... Міста калічать учорашніх селян, витворюють з них одноманітний придаток, – запрошує до столу. – Ви їжте, не звертайте на мене увагу, – виглядає раз по раз в коридор. – Яфета давненько не бачила, років зо два як заходив до мене...
Почуте зіпсувало мені апетит, я наче не надав тому значення, без особливого напруження ворушу щелепами. Рада заспокоює:
– Спробуємо разом його розшукати, – виймає з шухляди записник, листає. – Чую з вимови, що ви земляк Яфета.
– Так. З одного села, – довірився щиросердній жінці, розповів про причину моїх пошуків Яфета.
Вислухала уважно, прибирає зі столу:
– Не виніть себе. Козуля не через вас покинув печеру й знову перебрався до міста. Тут інша заковика... – роздумовує, провадити чи ні розмову. – Шкода, що власне він не втаємничив вас у його висліди. Яфет перебирає на себе надто вагомі справи, – з осторогою подала мені обгорнуту газетою книжку. – Ся річ має мізерний наклад, вийшла, можна сказати, підпільно, роздрукована на ксероксі. Почитайте, поки я ходитиму тудисюди, – замкнула на ключ двері.
Я розгорнув тверду оправу, читаю на титулі: Яфет Козуля, „Мурник і цеглини. (Пошуки втраченого)”. Припав очима до переднього слова. З перших рядків автор виводить означення слів „масон” – каменяр, мурник, і „ложа” – місце зборів таємного товариства, тобто вводить одразу читача в історію зародження вільних каменярів. А втім, переповім і я цікаві сторінки, недоступні широкому загалу.
Згідно кількох легенд, а саме найбільш поширеній, виникнення франкмасонства сягає в часи царювання Соломона, коли той передав архітектору Хіраму права на спорудження храму в Єрусалимі. Завбачливий будівничий уміло розподілив працівників на три групи задля отримання результату, тоді кожен з бригади знав тільки свого за допомогою певних термінів, рукостискання, знаків. Відтоді, як стверджують самі масони, і започатковані ступені їхнього братства та догмати вільних мурників. Є ще версії, що масони постали з набутків окультизму волхвами Єгипту, Халдеї, Індії, перейняли від них основи вірування. Найбільш мене вразило число – 1888, – рік, коли в лівійській пустелі археологами були знайдені папірусні пам’ятки, що засвідчують таємні зустрічі мурників, які відбувалися ще за дві тисячі років до нашої ери. Через сто одинадцять років – 1999 – я прилучився до вивчення історії хитромудрої касти. Спершу, виявляється, то були організації на зразок нинішніх профспілок, але під час своїх зібрань задля фахової згуртованості ще вдавалися до спіритизму і щиро вшановували страх перед найвищим божеством, удосконалювали розуміння переходу душі з одного тіла в інше, її значущість. Зпоміж них були народи різних вірувань, тому Бог для них означав Великого Будівничого Всесвіту та порівну належав усім, згідно їхнього фаху, а не родової сув’язі.
Яфет звертає увагу ще на одне джерело: в єгипетській „Книзі мертвих” бог Тот уже позбавлений свого імені й називається не інакше як Гросмейстер (Великий Майстер). А мені пригадалися нікчема Тот із „Заповітів білих горватів” – і сей, й інший Тот з головою ібіса та з палеткою в руці – бог мудрості, лічби й писемності. Згаданий многоликий Тот в кожному разі виступає порізному, навіть під іншим іменем, прибирає інших форм і змісту.
Від читання „Пошуків втраченого” відірвав мене скрегіт ключа. Надійшла Рада:
– Цікаво? – запитала.
– Дуже... Я вперше долучився до такого таємничого дійства. Десь щось трохи чув, але не читав такої ґрунтовної праці.
– Яфет недаремно викликав вас до Києва.
– Справді... Київ – вдалий полігон для планетарних досліджень,
– Будьте обережні, – закрила на ключ двері за собою.
– Розумниця, – кинув їй услід. – А я боявся їхати до Києва через отих жлобів.
Знову поринув я з головою в „Пошуки втраченого”, дізнаюся про особливу мову масонів, їхні позначення на пентаграмах, гербах, емблемах, про застосування сприятливих для них чисел: три, сім, тринадцять, тридцять три. Зпоміж усього зацікавив мене фартух, як потім довідався – найважливіший знак мурників. Фартух, власне, викликав у мене асоціацію з ризою. Історія фартуха береться з давнього Єгипту, тоді в храмових малюваннях зображували богів на літаючих кораблях, і кожен святець мав на собі фартух, що згодом волхвами Мельхиседека – близько 2200 року до нашої ери – був змінений на білу овечу шкуру, фарисеї також носили фартухи як намісники богів на землі, а відтак від жидівських рабинів їх успадкували попи, модифікували фартух на ризу, чим засвідчили волю своєї влади над смиренними християнами, бо під час сповіді грішник або грішниця стає навколішки перед ієреєм, а той настеляє прочанину на голову ризу, зверху кладе руку, випитує в бідолахи, що той накоїв упродовж року, потім немовби відпускає гріхи, буває, запродує злочинця туму, хто може винагородити його, попапровокатора, за „добру” звістку. А ще – спало мені на думку прислів’я:

читати