Завантажити

„Вовк в овечій шкурі” – про лицеміра, який приховує злі наміри під машкарою доброзичливості. Ось вам фартух і біла овеча шкура!
„Мурник і цеглини” – читається легко, хоч вимагає зосередженості, прискіпливо вдуматися в кожне речення, інакше не варто чапіти над книжкою, марнувати дорогоцінний час. А втім, Яфетові „Пошуки втраченого” викликають безліч порівнянь, аргументів, ледве я стримуюся від доказовості, так і проситься в мене на папір занотувати кілька думок. Особливо, щодо початків християнства та розвалу Римської імперії. Тут слід згадати про таємне братство змії „Ілюмінати”, що, можливо, й породило Ісуса Христа з його апостолами, аби зсередини, тільки уявіть собі (!), в столиці могутньої імперії, на місці боїв гладіаторів вони змогли розкласти Рим і звести на руїнах Ватикан. Собор св. Петра разом з мощами пап якраз гибіє на просяклій кров’ю землі. Жоден галл або варвар з численним військом не змогли вчинити того, що домоглися жиди з Ісусом – одурманити плебс іудейським спасінням душі. Рим упав, як червиве яблуко, виїдене зсередини, а неподалік наливалася соком уже християнська Візантія. Мурникам­ілюмінатам дошкуляла тільки язичеська Русь. Перегодом і її хрестом прибили, аби цілком заволодіти світом.
У примітках у кінці книжки Яфет подав розлогий коментар, насичений численними подіями, датами, фактами, через що доводиться часто послуговуватися закладкою, більш широко довідуюся про братство змії „Ілюмінати”: змія перекладається з біблейського слова „нехеш”, що походить від кореня шізп, тобто „розшифровувати, відкривати”; латинське „шитіпаге” означає „просвіщати”. Братство змії, вже відоме в три тисячі чотирьохсотому році до нашої ери, також з найважливіших атрибутів вважало фартух як вияв відданості до богів, які начебто літали на загадкових кораблях.
Інтуїція тут­таки підказує мені, що власне „Ілюмінати” надрочили княгиню Ольгу та її недолугого внука Володимира й заспокоїли кропилом бунтівну Русь. Спершу бабця рівноапостольського князя, потім і він сам знеславили віру Великої Скіфії з її численною кількістю племен. А найбільше зло, скоєне ними – наруга над арійським волхівництвом, і насадження чужого світогляду. Цивілізація ікон і лукавства вергла нас в тисячорічну пітьму.
Заскреготів ключ у дверях, увійшла Рада:
– Щойно я домовилася з комендантом гуртожитку... Ходімо, поселю вас... – щаслива, супроводжує мене на третій поверх, підіймаємося широкими сходами з чавунним парапетом і виялозеним до лиску бильцем.
Довгим коридором з безліччю однакових дверей простуємо майже в кінець, потім звертаємо ліворуч, в „апендикс”, уже тут дверей менше: відгонить з кутка хлоркою та застояною в клозетних бачках водою. Рада відмикає давно нефарбовані сині двері, пропускає мене всередину „прямокутника” з високою стелею, широким вікном, побляклими стінами, шафою з перекошеними дверцятами, люстрою, обцяцькованою мухами; по два боки до стіни туляться залізні ліжка з дротяною сіткою й засмальцьованими матрацами; посередині, ближче до вікна, стіл і кілька стільців, а ще – чотири тумбочки в проміжках між ліжками.
– Не – „люкс”, а жити можна, – каже Рада. – Ось вам білизна, – кладе на матрац сотні разів випрасувані простирадла, наволочку, трохи подерту збоку, вафельний рушник, що збігся від енного прання. – Подушка й ковдра в шафі, – і стиха додає. – Можете користуватися чайником, аби тільки ніхто не запримітив, – виймає з тумбочки електричний чайник з облізлим шнуром. – Я дбатиму про ваше харчування, не журіться про те, тільки... – опустила додолу очі.
– Звичайно, звичайно... – даю їй кілька великих купюр. – Красно дякую за турботу...
– Після трьох днів на четвертий я заступаю на зміну, тоді приноситиму вам варене й потрібну для вислідів літературу, їжу можете зберігати за вікном, на цвяшку, в сітці, – неупереджено засунула в пазуху гроші.
– Будьте спокійні.
– Коли захочете, можете розвіятися в місті. Київ цікавий історичними пам’ятками, – доброзичливо зачинила за собою двері.
Я підійшов до немитого хтознаскільки вікна, втупився поглядом в почорнілий цегляний гуртожиток навпроти, такий самий, як і мій теперішній прихисток: з клунками, почепленими за вікном, та натягнутими шворками для сушіння прання. Невеличке подвір’я, затінене з усіх боків, прикрашає кілька тополь, доволі високих, і витоптаний моріжок, подекуди бур’яном порослий. Ось і весь світ у вікні, щоправда, з смужкою блакитного неба – доповнює попелясту картину.
Легко звикаю до будьяких умов: хай то – халупа в тайзі, барак на Таймирі, чи захаяний гуртожиток в столиці. Мені головне – чиста постіль і затишок, а до їжі я не дуже падкий. Хоч умови проживання, бувало, траплялися й набагато гірші по заробітках. Пригадую: люта зима, снігу по груди, хатчина посеред лісу ледве видніється з кучугур, а в тій хатчині десять душ міцних чоловіків кріпко сплять, натруджені за день, в одній і другій кімнаті хропуть­сопуть на твердих нарах, устелених старим лахміттям, хто чим укритий, а біля печі в кухні сушиться лісорубське

читати