Завантажити

насмішкувато протягнула вона. Потім помовчала й чудно додала:
— А проте, може, се й лучче... Ха! Таки напевне лучче... Справді, любите?.. — і з ласкою поклала на його руку.
Довгаль схопив сю руку і жагуче, з дитячою побожністю міцно притулив її до грудей. Здавалось, що ось-ось він зашепоче, як діти:
— Нікому, нікому не дам! Моя ручка! Але він мовчав. Мовчала й вона, і Довгалю чогось уявлялось, що вона повинна чудно посміхатись.
— Ви не можете мені сказать, що вас... ніби тривожить? — несміло й ніжно спитав він.
— Ні, не можу...— ласкаво, але твердо прошепотіла вона.
Він зітхнув, але руки не випускав. А вона й не пробувала однімать її: чи їй теж було приємно так, чи просто задумалась і не помічала, де її рука.
І от одного вечера Довгаль, прийшовши на побачення, не застав її. Се було перший раз за весь час знайомства. У Довгаля чогось боляче стиснулось серце, але він досить спокійно сів у номері й став ждать її.
По коридору бігали й ходили чиїсь ноги, примуигуючи кожний раз напружуватись чеканням його серце. В сусідньому номері хтось співав, нідграючи на гітарі. По шибках стукав дощик, роблячи таке вражіння, немов хтось стояв коло вікна і від нудьги дріботів пальцями по склу.
Пройшло з півгодини, і Довгаль уже з глухим і понурим одчаєм постановив, що вона не прийде. Але не вставав і сидів, кожний раз жадно прислухаючись до ступнів у коридорі.
Раптом несподівано одчинились двері і ввійшла вона.
— Фу, дощ який! Вимочив... Я сьогодні спізнилась трохи. Вибачте, голубчику, так спішила, так спішила... а ви скучали?
Вона, чомусь не роздягаючись, обтрусювалась і... була вся зовсім інша. Очі блищали, блідуваті щоки горіли рум'янцем, губи морщились радісною посмішкою.
— Ждете довго? Бідненький! Думали, може, що не прийду?.. Драстуйте.
Довгаль моментально розцвів. Схопив її руку і з захватом дивився на неї.
— Що з вами? Що з вами? — заглядав їй в лице, не випускаючи руки й сам почуваючи, як йому стає в грудях легко і просторо.
— Зо мною? — скинула вона вгору головою й засміялась.— Зо мною тепер усе гарно!.. Ох, голубчику, гарно надзвичайно!
Вона перший раз називала його так, перший раз вона говорила з ним таким тоном. Була зовсім, зовсім інша!
Довгаль від хвилювання навіть встав (все-таки не випускаючи її руки).
— А не можна знать чого? — обережно нахиливсь він до неї.
Вона зиркнула на його немов провіряючи, чи можна сказати йому, чи ні.
— Хм!.. Право не знаю... Я б сказала вам, якби ви дали мені слово, що...
— Я в чому хочете дам слово!
— Чекайте... Слово тому, що ви... що ви сьогодні нікуди за мною не підете і не вийдете з номера раніше, як через півгодини після мене...
— Як?? — широко розплющив очі Довгаль?— Хіба ви сьогодні не будете ночувать?
— Ні! — радісно качнула вона головою.— Ні сьогодні, ні завтра, ніколи... Даєте слово? І мені зараз треба йти, спізнююсь на поїзд.
Довгаль зблід і розтеряно дивився на неї.
— Як «зараз»? Значить, се — кінець?.. Вона немов не помічала ні блідости, ні розтеряности, ні питань його.
— Ну, ну, швидше! Говоріть: даєте слово?
— Даю...— тихо сказав він, сказав без всякого інтереса, неуважно, прибито, мабуть, забувши сам, про що дає слово. В очах несміло, покірно стояв ниючий біль.
— Ну, так слухайте!..
Й немов даючи йому час приготуватись до великої, радісної новини, немов впиваючись сама змістом невимовленого слова, вона зробила павзу.
Довгаль приголомшено без цікавості ждав,— що там, мовляв, вона може ще сказать йому!
Женщина блиснула очима й тихо, помалу сказала:
— Я...— ва-гіт-на. Чуєте?!
І враз з таким нестриманим, гордим захватом одкинула назад голову, такою радістю, світлою, ніжною, засіяло все лице її, стала вся такою ясною, дивною, що Довгаль зовсім розтерявся й з зачарованням дививсь на неї.
— Чуєте, голубчику мій: я — вагітна, я — мати! Ой: якби ви знали, як я боялась весь час! Господи!.. Ну, та ви нічого не можете зрозуміть. Ви...
— Чекайте! — раптом тривожно скрикнув Довгаль, очутившись.— Ви ж самі казали, що... Як же се так?..
— Ха-ха-ха! — радісно, любовно засміялась вона.— Обдурила вас? Правда? Ах, ви, голубчику мій! Ну, а як же мені було буть з вами? Ну, сказать, що я хочу собі мать дитину без всяких там ваших шлюбів, батьків, кайданів і такого іншого? Хто його зна, може б, ви почали мені мораль ще читать... Так я вас взяла та й обдурила. Правда, молодчина? Ха-ха-ха!.. Ну, ви не сердьтесь... І те, що я з вами поводилась трошки... ну, не так привітно, так то все — дурниця. Чуєте? Ви — дуже, дуже хороший і я вам страшенно вдячна. От і все. А тепер прощайте. Мене ніколи не шукайте. За «наслідки» не турбуйтесь, дитина моя, чуєте? Тільки моя.
Ви — просто... ну, вроді штучного апарата були, без якого не можна обійтись. Розумієте? Ну, от і все. Не сердьтесь, не сумуйте і не згадуйте поганим. А проте — як знаєте! А я вам дуже-дуже вдячна. Ну, тепер пустіть руку, постарайтесь зараз же забуть мене і, взагалі, дивіться на се все, як на якусь таємну пригоду, більше нічого. Ну, пустіть руку. Прощайте, я

читати