Завантажити

Се була досить чудна історія.
Довгалю треба було па якийсь час сховатись, йому добули пашпорта й випровадили в один великий город, розміркувавши, що в людному місті його велика, міцна постать в коротких штанях і зачучвереною головою не буде так кидатись в очі, як в селі або якомусь містечку. Особливістю Довгаля були його короткі штани: які б довгі він не одяг, через місяць нони вже були короткі. Се була тайна ніг його і з сим боротись було неможливо.
Довгаль оселився на шумній улиці, по якій ходили трамваї, а на тротуарах з ранку до пізнього вечора шаркали ноги прохожих. Цілий день він сидів у кімнаті, схилившись над книжками й потираючи своїм звичаєм лоба, а ввечері недбало обтирав рукавом завжди чогось забруднений капелюх, натягав його на голову і, незграбно пересуваючи ноги, виходив на улицю. Тут він зупинявся перед вікнами магазинів, роздивлявся товари й добродушно посміхався, як людина, якої сі товари не торкаються, але все-таки цікаво подивитись, чим займаються всі сі істоти, що шаркають отгут круг його, що сидять за тими вікнами, серйозно хвилюються з-за штучок, виставлених на вікнах, і навіть все життя проводять з ними.
Потім, заклавши руки за спину, йшов далі і теж добродушно посміхався всьому, що бачив. На поліцаїв дивився з дитячою настороженістю, заклопотано застібав піджака і поспішав поминути їх. Поминувши, закладав знов руки за спину й дивився на світ з прихильністю та інтересом.
Так гуляв він кожний вечір і кожним вечером був задоволений.
І от, гуляючи, він з деякого часу почав помічати на розі двох улиць під стінкою будочки з цигарками і зельтерською водою якусь жіночу постать. Лиця її добре роздивитись не можна було, тільки видно було великі очі, які пильно з ніг до голови оглядали кожного мужчину; женщин же пропускали цілком байдуже. Одягнена була в темне, в простому чорному капелюшку і завжди з зонтиком в руках, яким вона неуважно постукувала по тумбочці.
Мужчини не пропускали її поглядів без уваги. Деякі озирались, деякі починали йти помалу, потім помалу ж вертались, зазирали їй в лице і нерішуче усміхались. Траплялись сміливіші й заговорювали з нею, щось натякаючи про очі, які могли б зогріть не тільки будочку, але й чиє-небудь серце. Але постать нічого не одповідала, чудно іноді посміхалась і все ніби ждала когось.
Довгаля вона зацікавила. Може, через те, що пильніше, ніж на кого другого, подивлялась на його? Хто його зна. Але він почав навіть обсмикувать донизу штани, виходячи гулять, і зачісував перед зеркалом кудлату й руду, як клоччя з льону, бороду. Ні те, ні друге йому, розуміється, не вдавалось зробити як слід, але він почував себе більш підготовленим хоч би й до розмови з сією таємною жінкою.
Та чого б йому, справді, не ввійти в розмову з нею? Отто! От візьме, підійде й заговорить. А потім підуть і будуть удвох уже гулять. І нічого в тому не буде ні дивного, ні особливого.
Але проходячи повз женщину, він мимоволі робився страшенно серйозним, настороженим і в ногах почував вагу й непевність, думаючи весь час, що вона озира його своїми чудними уважними очима. Так тягнулось довгенько.
Але раз в один вечір, коли накрапав осінній дощик і поліцаї напнули на голови блискучі, чорні капюшони плащів, а на улиці з'явились мокрі шари зонтиків, жен-щина раптом підійшла до його й одривисто, напружено сказала:
— Драстуйте. Хочете погулять зо мною? Довгаль розтеряно й поспішно підняв капелюха й забурмотів щось.
— Ви нічого не маєте проти, що я підійшла до вас... так... без церемонії?
— О... Чого ж?.. Я так... Я й сам...
Довгаль для чогось навіть почав застібати піджак, але, згадавши, що в застібнутому піджаці штани його здаються ще коротшими, розстібнувся.
Женщина ж уважно прудко роздивлялась його лице. Сама була ні гарна, ні погана і зовсім не накрашена, як чогось весь час уявляв собі Довгаль.
— Ви кожний вечір гуляєте?..— сказала вона, усміхнувшись.
— Атож... Кожний вечір... Та ви ж бачили самі...
— А ви мене помічали?
— Аякже... Вас усі помічали.
Женщина посміхнулась. Потім закусила губу й, знов оглядівши Довгаля, рішуче сказала:
— А знаєте що? Дощ іде. Може б, ми десь заховались? Га? Довгаль озирнувся й побачив, що справді йде дощ.
— Ага... Треба сховатись. Так що ж? Ходімте до мене, коли ви...
Але женщина чогось злякалась і хапливо проговорила:
— Ні, ні. Лучче ми зайдемо в якийсь отель. Добре? Ніби ми з вакзала... Чоловік і жінка.
І пильно глянула на його.
Довгалеві якось чудно замерло в грудях, але не встиг нічого подумати і згодився. Так само якось не встиг він здати собі справи в тому, як ввійшли вони в один отельчик, котрий женщина, очевидячки, вже знала, і опинились в поганенькому номері з ліжком без покривала й з плямами на матраці. Номерний заткнув шматочок свічки в підсвічник, зашморгнув занавіску на вікні й запитав:
— Прикажете самовар?
— Ні... Дайте білизну на ліжко... І більше нічого,— коротко сказала женщина й почала роздягатись.
— Слушаю...
Довгаль машинально повісив капелюх на вішалку й стояв посеред хати. Діялось

читати