Завантажити

ви думаєте, що се скотство і так робите. Чуєте? А тепер я і вас спитаю,— ви хочете після сього зоставатись зо мною? Хочете, то роздягайтесь і йдіть сюди, а не хочете, то забирайтесь... Але — (додала вона поспішно й з новою хвилею роздратовання)— ні в тому, ні в тому разі я прошу вас не підіймать таких балачок. Хочете, приймайте сю умову, не хочете, я вас не силую.
Знов пружини задзвеніли, заскрипіли, біла пляма зсунулась з стіни униз,— вона лягла.
Довгаль вражено стояв і не рухався. Він думав, що після сього, розуміється, треба мовчки підійти до вішалки, взять свого капелюха і, ні слова не сказавши, вийти. Але почував, що не підійде до вішалки, не візьме капелюха і не вийде.
Він кашлянув і, скрививши губи в посмішку, промовив:
— А ви самі... думаєте, що се не... скотство?
Женщина довго не відповідала, так довго, до Довгалья що він устиг прислухатись, як по коридору хтось швидко пробіг і десь, мабуть, одчинились двері на хвилинку, хвилею було чути гомін голосів який потім затих.
Женщина ворухнулась, і Довгаль весь насторожився.
— Думаю...— (вона ще ніби вагалась, чи варто з ним говорить, чи ні)— я думаю, що в сьому скотства ніякого нема.
Замовкла і раптом гордо й сердито додала:
— Інакше я сього б не зробила!.. Ну, ви будете роздягатись, чи ні?
Довгаль ніяково скривив губи в посмішку й сказав:
— Буду.
І почав роздягатись, весь час криво й насмішкувато посміхаючись у тьмі.
Женщина не рухалась.
Він ліг, зітхнув, але тут же немов в одчаю якомусь жадно і міцно обняв її.
— Чекайте...— помалу й легко одвела вона його руку. Голос був такий, як у людини, що заклопотано думає про щось і їй заважають. І думає не про того, хто заважає. Довгаль замер.
— Скажіть: у вас були коли-небудь діти? — раптом спитала й додала: — Тільки — правду! Якщо не хочете сказать, то не говоріть, скажіть, що не хочете сказать, але не брешіть. Можете не говорить, де, як, коли, законні, чи незаконні (в сих словах чулась легка іронія) мені се не важно. Я хочу знать, були чи ні?
— Були,— тихо сказав Довгаль.
— Давно?.. О, я не для чого-небудь, я просто так... Коли хочете, то...
— Ні, недавно.
— Ви після того не були хворі нічим таким, після чого не буває дітей?
— Для чого всі сі питання? Ви боїтесь, що... наші відносини... дадуть наслідки...
— Мені треба знать, а з наслідками я сама знаю, що робить. Можете про се не турбуватись, не балакати і навіть не думати. Чуєте? Так була яка-небудь хвороба?
— Ні...— твердо й з полегкістю сказав Довгаль і знов ще з більшою жадністю обняв її. Вона не противилась.
Він цілком і безнадійно закохався в сю чудну женщину. Не пройшло й тижня, як вони стрілись, іменно стрілись, а не зазнайомились, як він уже не міг не мать щохвилини образа її перед собою. Він нічого не знав про неї, не знав навіть, як її зовуть, не бачив ні разу докладно ні лиця її, ні тіла, вони майже не балакали між собою, а останніми часами дійшло до того, що як тільки він з'являвся на порозі номера, вона зараз же гасила свічку й починала роздягатись. Приходила вона завше раніше від його, ніколи не пропускала дня побачення і разу раз акуратно платила в свою чергу за номер. (З сього приводу у їх вийшла суперечка: Довгаль хотів сам платить, але вона рішуче йому се заборонила і помирились на тому, щоб платить по черзі).
Вона сама ніколи перша на обнімала його і в обіймах не виявляла особливої жаги; але видно, не зоставалась байдужою. Разів два-три, мабуть, захоплювалась і шепотіла шось ніжне й жагуче, але тут же спам'ятовувалась і була потім трохи холодніша з ним.
Вранці перша вставала й наказувала йому лежать, одвернувшись до стіни, поки не виходила з номера.
Довгаль уже звикся з сим, не сперечався, не змагався й не пробував порушити тайну. Йому самому навіть подобалось се. Та чи подобалось чи ні, а він просто не смів перечити (як сам признавався), а не смів тому, що любив її так, як нікого до тої пори не любив.
Так пройшло, мабуть, місяця півтора.
Останніми часами женщина стала якась тривожна і заклопотана. Вони й так мало балакали між собою, а то й зовсім не говорили нічого. Ллє не дивлячись на се, Довгаль чутко помічав її настрій і теж непокоївся й тривожився. Розпитувать її не смів, хоча разів зо два й робив якісь натяки. Але вона удавала, що не розуміла його. Він і зовсім замовк тоді.
Замовкнуть то замовк, але кожного побачення ставав смутніший й смутніший, так що нарешті й вона мусіла помітити се.
— Що з вами? — раз несподівано спитала, лежачи поруч його на ліжку лицем догори. Довгаль стрепенувся, але й тут же затих.
— Ну? Хочете сказать мені?
— Смутно мені...— з ніяковістю прошепотів він. немов соромлячись, що такий великий і, здавалось би, дубовий, може сумувати.
— Чому ж вам сумувати? — неуважно й цілком байдуже знов кинула вона.
— Того, що вам сумно.
— Мені? А вам же що до того?
— Я вас люблю...
Женщина раптово поверггулась до його.
— Що??
Довгаль і сам здивовався собі, він і сам не ждав, що у його вискочить се признання.
— Отеє маєте...— здивовано й

читати