Завантажити

Бліда.
— Ну, роздивились? — нетерпляче, з легким усміхом сказала вона.— Тепер одповідайте: прийдете?
— Прийду. Але я хотів би...
— В дев'ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас буду ждать. До побачення!
І не глянувши більше на його, не слухаючи його, вийшла з номера.
Розуміється, Довгаль був рішуче приголомшений. Головне, що се все вийшло так несподівано; він міг би поводитись далеко солідніше, розумніше, ну хоч би трохи вільніше, якби се все було не так раптово й надзвичайно. Але тут... Ся женщина рішуче не була повією! Вона не була й розпусницею, се — ясно, навіть похотливою не була вона. Щодо грошей... Ну, се просто почувалось, що якби він хоч натякнув їй про се, вона б, недовго думаючи, дала б йому по фізіономії. Так уже зо всього почувалось; так що ся думка ні разу й не стала перед ним серйозно.
Що ж за чорт?! Що за людина? Чого їй треба було? Шпик? Але ж вона сама сказала, щоб не розпитуваться ні про що?
Довгаль рішив купить нові штани, постригтись, поголитись і, взагалі, прибратись на п'ятницю. В довгих штанях він завжди почував себе якось вільніше, упевненіше, сміліше.
Читалось йому сі дні погано, а гулялось вечорами ще гірше. Скучно було, і вулиці були занадто довгі та шумливі, а саме ходіння по них уявлялось просто безцільним і нудним. Чудної женщини не було нігде.
В п'ятницю вона вже ждала його. Той самий номерний стрів Довгаля перед отельмиком і з сонною пикою провів до номера, де вона чекала на його. Номерок був той самий. Так само проти ліжка висіло засиджене мухами дзеркало і в йому було видно покривало, яким була накрита постіль і подушка. Не подушка лежала на покривалі, а покривало на подушці. На се Довгаль якось зразу звернув увагу і почув знов приємний холод, який, правда, всі сі дні, а особливо ввечері сьогодні, часто пробігав по серцю. Женщина сиділа за столиком і з заклопотаним виглядом дивилась на Довгаля.
Довгаль повісив свій капелюх і занадто розв'язно підійшов до неї з простягненою рукою та жартовливою посмішкою. (Треба до честі його сказати, що він у ту хвилину сам почував нікчемність сієї посмішки, але не міг чомусь зігнать її. Від того вона була крива трохи й видно, що роблена).
Женщина похмурилась, дуже уважно обдивилась його з ніг до голови, зупинилась на нових штанах, на підстриженій бороді і ще більше нахмурилась, ніби всі сі зміни дали їй ще більше клопоту. Жартівливої ж посмішки наче не помітила.
— Добрий вечір — промовив Довгаль.
— Добрий вечір,— сухо одповіла вона й ледве торкнувшись його руки своєю, зараз же одняла й одвернулась. Потім зразу ж встала й, не дивлячись на його, сказала:
— Я почуваю себе стомленою і хочу лягти. Ви нічого не маєте проти?
І не дожидаючись його одповіді, нахилилась і загасила свічку.
Довгаль застиг з своєю посмішкою й якоюсь фразою, що хотів сказать і яку в той же мент забув.
Крізь верхню частину вікна стало видно темну покрівлю якогось будинку, а за нею туманно-брудне сяєво від вуличних ліхтарів. На столик від сього сяєва падало легке-легке світло, вся ж кімната була у тьмі.
Жспщіша шаруділа спідницями, стукала черевиками, але дихання її майже не чуть було.
— Чого ж ви не роздягаєтесь? — почувсь її холодний
голос.
І раптом за ним розлігся такий дзвінкий, заразливий, дитячий сміх, що Довгаль ще більш оторопів.
Ллє так же раптово, як і почався, регіт скінчився. Задзвеніли й зарипіли старі пружини, і на темнім ліжку завозилась біла пляма її постаті.
Довгаль все стояв на одному місці. Потім глибоко зітхнув, провів рукою по лобі й тихо рішуче сказав:
— Ні, як собі знаєте, се щось таке... що я абсолютно не розумію. Як собі хочете, се неможливо так... Я перш усього, не... не скот якийсь... І при тому...
Женшина якось вся страшено затихла. Довгаль зупинився. Він чогось ждав.
— Ну, далі? — надзвичайно спокійно зачувся голос з ліжка.
Довгаль оживився,
— Далі? Далі... се все чудно якось виходить. Ся таємність... Ви мене простіть, я, може, так сказать, неделікатно... Але ж ви могли б і до мене трохи жалість мати. Ви розумієте, що так же не можна...
— Чому?
—Хм!
Довгаль не міг виразно сказати чому.
— Вам не подобається, що я засміялась? Я засміялась тому, що ви... смішний... І се так, справді, трохи комічно...
— Зовсім не те, зовсім не те! — гаряче скрикнув Довгаль.—Я, може, справді, смішний і комічно... І... але тут не те... Тут не те... Ну, ви хіба самі не розумієте, що... що наші відносини... Чудні?
— Чим чудні? Довгаль знов збився.
— Ну, хоч би... хоч би тим, що ми не балакаємо.
— А вам се для чого?
Голос робився все гостріший, сухіший, почувалось, що набирається якась енергія, котра вихопиться вибухом.
Довгаль невиразно хотів сього.
— Як то для чого?
— Ви не хочете буть скотом? (Пружина зарипіла і на стіні забіліла пляма,— вона сіла). Так от же що я вам скажу, слухайте: ви — скот. Розумієте? Не через те, що ми мовчимо і... так зійшлись. Чуєте, зовсім, зовсім не через се, а через те, що ви знаєте, ви... ви признаєте,

читати