Завантажити

щось не зовсім звичайне, несподіване — але не можна сказати, щоб неприємне.
— Сідайте! — знов чудно про себе посміхнулась женщина, поправляючи зачіску, не дивлячись у дзеркало. І знов озирнула Довгаля, немов при свічці вже хотіла переконатись, чи не помилилась там на улиці. Видно, не помилилась, бо знов посміхнулась і сказала:
— Та сідайте, чого ви стоїте... Будем говорить. Тільки я вас попереджаю: можна говорить про що хочете: про політику, філософію, торговлю, що хочете — і не можна говорить про те, хо ми, звідки й як. Розумієте?
Довгаль сів і знов щось пробурмотів. Йому не часто траплялись такі оказії; він, по правді сказать, навіть ні одної такої історії не міг би пригадать в своєму життю! З повіями йому доводилось бувати і в «домах», і в отельчиках, але ся женщина зовсім не робила вражіння повії або похотливої істоти. Очевидячки, була людина інтелігентна: політика, філософія й таке інше. Говорила просто, трошки, може, з ніяковостю, але почувалось, що в сьому всьому не бачить нічого поганого. От тільки ся чудна посмішка.
Прийшов номерний, послав постіль і вийшов.
Довгаль скоса поглядав на білу простиню і в грудях йому ще більше замирало.
Раптом женщина сіла на ліжко й, показавши рукою на місце коло себе, сказала:
— Сідайте тут.
Трошки почервоніла сама і, видно, хвилювалась.
Довгаль нерішуче замнявся, потім незграбно пересів і хотів щось сказать, але зробив тільки горлом, ніби ковтнув щось, і не сказав нічого.
Обом було, очевидячки, дуже ніяково.
— Ви... ви любите осінь? — раптом хрипло сказала вона і прокашлялась.
Довгаль ворухнувся, ліжко задзвеніло пружинами, але він зібрався з силами й промовив:
— Да... Люблю. Осінь... се дуже гарно...
І замовк.
Женщина поривчасто встала.
— Фу, які ми!
Потім зразу рішуче повернулась до його, сіла знов і холодно, навіть з гордою злістю промовила:
— Ви — здорові?
Довгаль непорозуміло глянув на неї.
Але вона твердо дивилась йому в очі.
— Я вас питаю: ви здорові? Венеричної хвороби немає у вас?
Довгаль так почервонів, що борода його стала страшенно жовта, а вуха оранжеві.
— Ні... Я — здоровий...
— Я вам вірю. Ви робите вражіння порядної людини. Хочете зо мною... зостатись тут на ніч? Довгаль рішуче розтерявся.
— Я вас питаю прямо і ясно: хочете чи ні? Ну, говоріть.
Довгаль пробурмотів, що хоче. Він боявся не догодити їй,— вона так сердито й грізно дивилась на його.
Після того вона зразу ж загасила свічку й звеліла йому роздягатись.
Довгаль покірно й навіть з невеличким страхом хутко роздягся й ліг,— йому разів два промиготіла думка, що вона — божевільна.
Женщина (се почувалось в темноті) роздягалась з тою ж рішучістю і, мабуть, все також посміхалась.

— І, взагалі, ви здорові цілком? Туберкульозу не маєте? Говоріть правду,— раптом обривисто проговорила близько над ним.
Він заворушився й поспішно сказав:
— Ні... Я той... я зовсім здоровий...
Ставало навіть моторошно. Вона немов наймала його кудись: чи до дітей своїх за репетитора, чи який чорт. Одну хвилину йому захотілось встать, одкинуть к чорту покривало з ніг і сказать, твердо, рішуче й навіть строго сказать їй:
— Слухайте! Що се за комедія, нарешті!! Я, розумієте, так не можу... Се — єрунда! От що!
Але чомусь не встав і не сказав. А коли вона підняла покривало й лягла коло його, серце йому важко й з холодним заміранням застукало...
Темнота надала йому трохи сміливості. Але навіть обійми нічого не пояснили й не вивели його з якогось хвилюючого приголомшення: ся женщина не була навіть жагучою, сладострасною натурою. Вона хутко заснула, чи, може, приставилась, що спить, і Довгаль боявся як-небудь торкнуть її. Притулившись до самої стіни, він майже всю ніч пролежав нерухомо, не сплючи й не виходячи з свого непорозуміння.
Ранок теж не дав йому нічого нового: вона навіть не дозволила розгледіти себе, як слід. Швидко й одвернувшись од його одяглась, наказавши йому не вставати й не дивитись на неї, начепила капелюх і, вже повертаючись виходити, вчорашнім одривистим, холодно-недбалим тоном промовила:
— Через два дні хочете прийти сюди?
Довгаль кашлянув, зібрався з силами й, не повертаючись до неї, але ввічливо посміхаючись в стіну, заговорив:
— Я, розуміється, той... Але... бачите, мене трошки, так сказать... се все...дивує... Ви вибачте, але я все-таки хотів би знати...Ви самі розумієте, що...
— Вам нічого знать! — зараз же ще холодніше перебила вона.— Що вам треба знать? Нічого не треба! Я вас питаю: ви хочете прийти в п'ятницю? Хочете,— приходьте, не хочете, так і скажіть. Ну?
— Я... Ви дозволите повернутись до вас? Так якось балакать, не знаю...
Вона не зразу одповіла,— вагалась чи що.
— Ну, можете повернутись...— нарешті дозволила.
Довгаль соромливо закутався по шию в покривало, повернувся й з несмілою конфузливою цікавістю глянув на неї. Прямо в очі йому твердо, серйозно й з легкою ніби насмішкою дивились великі, сірі, гарні очі. Але губи не посміхались. Лоб високий, упертий. Підборіддя ніжне, з виразом чогось дитячого, теплого.

читати