Завантажити

Душнере, капелюш!
Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берліні трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усім згоджується Душнер.
Душнер дійсно згоджується, бо хіба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через віки?
— Душнере. Я поки що буду вам говорити «ви». Добре? Потім я постараюсь інакше — тепер ніколи. Так от: ви повинні сидіти в авті, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати и потім утекти зі мною й Фрідою? Кажіть одверто — мені це заздалегідь треба знати.
— Для чого ж вам убивати його, дитинко?
— Для того, щоб визволити сестру з неволі. Розумієте?
— Розумію, Трудо.
— І згоджуєтесь?
— Згоджуюсь.
— І сховаєте?
— І сховаю.
— І не боїтесь?
— І не боюсь
Труда скоса, підозріло й загрозливо оглядає чорно-срібну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.
— Давайте сюди револьвер.
Душнер охоче спокійно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очі на лицаря: здається, він таки серйозно ставиться.
Душнер цілком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарікає вже на надприродні сили, яким для чогось екстрене потрібне його життя. Він же зробив усе, що сила зробити земній істоті, яка має діло з такою неземною істотою, як ця дорога смуглява дитина.
Авто нарешті доплентується до будинку барона! (І будинок теж така сама стара, сіра ропуха, як і його хазяїн!) Душнер слухняно, покірно лишається чекати на вбійницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рішуче тримаючи торбинку з револьвером у руці, входить у дім. (Як тільки стріляються з тих револьверів? Щось там десь треба надушити чи підняти. Ну, та вже видно буде!).
У холі її зустрічає сам барон. Лиса жовта голівка звареної курки на довгій курячій шиї перебільшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-іронічна посмішка. Він дуже радий зустріти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домі. Величезна честь її візиту дає йому незрівнянну ні з чим насолоду й щастя.
— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її від мене й...
О господи! Він хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що він такий страшний егоїст — не хоче поділитися цим щастям із своєю дружиною? Ніколи в світі! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтінням чекає.
— Але вас я прошу звільнити нас од вашої присутності.
— З величезним сумом скоряюсь вашій волі.
Фе, яка бридка, мерзенна істота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сірими пальцями.
Фріда дійсно жде сестру в своїй спальні. Дивно. Ну, розуміється, зовсім не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустріч не могла Жаба, звичайно, не пустила.
Труда щільно зачиняє за собою двері, замикає їх на ключ, а тоді вже, труснувши мережаною піною капелюша, весело прямує до сестри. Ні, Фріда таки, здається, справді нездужає: вигляд якийсь розгублений, блідий, очі широченні, непокійні.
— Ти що, Фрідусь, дійсно нездужаєш? Добридень.
— Так, я трохи... той... Сідай, будь ласка.
А сама так само стоїть, спираючись усією рукою об стіл — щоб не впасти, чи що? — і широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же відстрибуючи вбік.
— Ну, сидіти нема часу. Ти пригоіувалась?
— До чого?
— Ну, господи, «до чого»! До волії. Я маю гроші. Розумієш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свій тестамент і своє майно він може переписати на ту ідіотку, яка за це схоче жити з ним.
Фріда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсійне водити пальцями по столі, а очі стають іще напруженіші, жалібні, величезні и гарні.
— Я, Трудо, не можу... з тобою їхати.
— Не можеш?! Чому?!
Фріда спускає очі й перестає корчити пальці.
— Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твій учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.
Труда вся затихає. Вишневі опуклі губи стають висхлі, сірувато сині, біля вуха виразно видно синю родинку, подібну до довгастої крапельки чорнила. Фріда ж сміливіше підводить свої очі тільки но зробленої ляльки.
— Ти ославила наше ім'я такою ганьбою, що я.. що тебе ніхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. І ти хочеш, щоб я теж? .
Труда мовчить і пильно, важко, невідривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогодні хвилясте, виразно пушиться загониста зачіска.
— Папа лежить хорий. Мама в такім одчаю, що... Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берліна. Всі знайо мі жахаються від самого твого імені. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!
Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жіночку з кри хітним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цікавістю розглядає її.
— Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тоді?
— Ради мене!! Оце маєш! З якої речі!!
—

читати