Завантажити

лікарню для ду-шевнохорих.
На щастя всього людства, Інарак своєчасно довідався про це й своєю владою визволив великого вченого із страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цілковитій безпеці й приступає до дальшої праці над своїм винаходом. Незабаром увесь світ матиме радість зазнайомитися з Сонячою машиною й оцінити розмір злочинства капіталістичних розбишак. Центральне Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині (Інарак)».
Кухар таємничо, з острахом здіймає догори пальця.
— Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу... Але в коридорі різко, нетерпляче дріботить дзвінок. Льокаї схоплюються й прожогом вилітають із кімнати.
Прибув граф Адольф Елленберг. У холі, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тіло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-бліде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрібно, ніби не згинаючи колін, пересуває своє опецькувате тіло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очі долу.
Перед дверима покоїв принцеси вій на мент зупиняється й перевіряє щось у боковій кишені.
Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папірець.
— Бачили вже, пане графе?
Граф Адольф швидко охоче киває головою — бачив, бачив, неприємність, велика неприємність.
— Але це правда? Він утік?
— На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утік. Викрала ця проклята банда.
Але ні граф у принцеси, ні принцеса в графа не помічають великого пригнічення.
Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового міністра.
— Вас, здається, пане графе, ця подія хвилює менше, ніж слід би було сподіватися? А тим часом, оскільки я розумію, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко відома, і всі ті наслідки від неї, яких ми боялись, не зменшаться.
Граф Адольф сумно, з жалем посміхається.
— Ніякої Сонячної машини немає, ваша світлосте. Так, ваша величносте, зовсім нема її й ніколи не було. Вона є плід дійсно хороби бідного доктора Рудольфа. Він — дійсно хорий, ваша світлосте. Ми цілком правильно орієнтувались у його стані. Фактично й безсумнівно душевнохорий.
Принцеса помітно блідне й сильно стискає руками поруччя фотеля.
— Через що це ви так думаєте, графе?
— Через те, ваша світлосте, що вчора спеціально мною призначена секретна комісія з довірочних учених і професорів перевірила ту знамениту Машину и відкрила, що це абсолютно нікчемна дурниця, просто ніщо, невинна коробка.
— Стривайте! Але ж ми самі були свідками. Він десять день нічого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хліб! Ви ж самі бачили!
Граф Адольф поштиво, згідно нахиляє голову. Так, він був свідком. Але свідком чого? Цікавого явища гіпнотичної авто-сугестії й сугестії на матір. Цілком просте пояснення.
Князівна Еліза раптом підводиться, іде до вікна, звідти до столу, знову до вікна. Брови її хмуро насуплені, очі пильно всіромлені в землю.
— Ваша комісія й скло перевіряла?
— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнісіньке собі скло з додатком різних елементів. У кожному разі цілком непридатне до тої мети, яку визначав йому бідолаха Рудольф у своїй фантазії.
— Чекайте. Ще одно запитання. Комісія, значить, пробувала робити сонячний хліб?
— Так, ваша світлосте, але...
— Скажіть: хліб, роблений комісією, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фіалковість?
Граф Адольф ізнизує плечима — ні, такого вигляду хліб комісії, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия інша.
Принцеса незрозуміле хмарно посміхається й знову починає чудно швидко ходити по кімнаті. Вигляд їй стає щораз жорсткіший, гнівніший, лютіший.
Графе, ваша комісія перевіряла фальшиву Машину. Він нас обдурив! Розумієте? Він — не хорий, а нечесний, нахабний хам!
У такому гніві, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще ніколи не бачив її світлість. І ця певність її гніву мимоволі примушує його стурбуватись.
— Але ж, з дозволу вашої світлості, яка рація була докторові Рудольфові обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрації Машини перед комісією урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумію. Не міг же він знати, куди він мав їхати зі мною?
Принцеса Еліза не відповідає. Вона стоїть біля вікна й металічними очима дивиться на краєчок даху лабораторії. Потім повертається й знову підходить до графа Адольфа.
— Графе! Повторюю: він не хорий. Машина — факт. Ви повинні поставити на ноги всю вашу поліцію й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього... чоловіка.
Граф Адольф щораз більше й більше починає вірити в правду слів принцеси. Незрозуміле, дивно, але, дійсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло підозріння і він узяв не те скло. Ах, так!
Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.
— Ви, здається, маєте рацію, ваша світлосте. Я тепер пригадую собі: він тоді перед комісією чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разі це велике

читати