Завантажити

Німеччині, а зборище оп'янілих, подурілих матуристів, що вперше одягли студентські буршів-ські кашкети. Ніколи в славній історії Інараку не було нічого хоч трохи подібного до цього «засідання».
Де ділася дротяна поважність професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватість Паровоза? Куди зникла дисципліна, гідність, обережність, конспірація?
«Молодші товариші» з охорони тривожно й непорозуміло перекидаються на вулиці знаками з тераси лунає такий гамір, крик, сміх, що всі прохожі звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!
На терасі надзвичайне видовище: з краю, біля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стільці Сонячна машина Круг неї розпалені, блискаючі потом, очима й губами, розпатлані, розхристані члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стільці й язиком вилизує з тарілочки сонячний хліб. На кучерях його переливається фіалково-червоними блисками крихта зеленої страви Гоферт, вхопивши Шпіндлера за обидва пле!іа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишені, з незалежним переможним виглядом марширує по терасі й співає «Прокинувсь люд робочий». Клара видирає в доктора Тіле якийсь папірець, і обоь бігають поміж стільцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стільцями.
Фріц заздрісне заглядає часом через їдальню на терасу. І заздрісне, і заклопотано вже сьома година, а ніяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товариші з вулиці вже двічі присилали запитати, що діється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надії, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповістити всіх тих, що мають сьогодні вночі визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому стані, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихітку сонячного хліба зробити собі!
Раптом Макс підводиться, дивиться на годинника. Стріпує головою. Ага, слава богові!
Макс рішуче підходить до Гоферта й Шпіндлера, одводить їх у різні боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларі, видирає тарілочку в Паровоза.
Ну, здається, до справ приступають! Фріц тихенько висли-зує з їдальні. А Макс усе з тим самим рішучим виглядом заганяє всіх у їдальню. Годі! До діла! Він має важні справи.
Але які можуть бути сьогодні важніші справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасі?
Перша справа визволити цієї ж ночі доктора Рудольфа Штора з божевільні, куди його...
Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришеві Максові Шторові виконати це, та й баста Ну, що ще?
Але в Макса й ще. Він пропонує: з огляду на те, що винахід Сонячної машини має перевернути всі політичні й соціальні відносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацію тепер цей бік діяльності Інараку?
Обличчя тверезішають, гихішають. Доктор Тіле навіть од Клари відвертається, сокирчастий ніс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацію терор?! Цебто чи має рацію існування самого Інараку? Це хоче скіїзати дорогий товариш Штор?
Ні, товариш Штор не це хоче сказати, а тільки те, що він сказав і що чули всі, а так само дорогий товариш Тіле, цебто чи тепер є рація надавати таку виключну уваїу теророві, як раніше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?
Доктор Тіле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс і компанія...
Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на місце, а сам підводиться й заявляє:
— Товаришу! Ми всі сьогодні в такому стані, що ніяких справ розглядати не можемо. Я рішуче відмовляюсь. Я не можу. Я зовсім... не... здатний. Це зрозуміло. Така подія... Я пропоную перенести засідання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!
— Я на другу!
— Я на другу!
— Я на другу!
— Я на третю!
— Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!
— Я, я на другу, я перший сказав!
— Ні, я, вибачте!
— Панове, чекайте.
Макс махає рукою й виходить у салон. Фріц скромно сидить біля других дверей.
— Фріце, ви їдете зі мною. Бюро сьогодні не при собі. До дванадцятої ночі ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловік цілком вистачить. Правда?
***
О дванадцятій ночі біля лікарні для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять під руки хорого. Він пручається, голосно протестує, але четверо рук міцно тримають його й тягнуть до га.нку лікарні, слабо освітленою ліхтарем.
Сонний портьє невдоволено відчиняє двері. Ніякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!
Але дивна річ: і хорий, і його іпровожаті — без облич, замість них чорні машкари з дірками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. І хорий, і провожаті виймають револьвери й швидко проходять у двері, випхнувши портьє надвір. Там чиїсь руки хапають його, і чийсь голос із-за машкари тихенько й спокійно шепоче йому у вухо:
— Анітелень, дядю! Чуєш?
В одчинені двері проходить іще троє

читати