Завантажити

озираєгься й простягає графові руку.
— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.
Граф Адольф злякано, поштиво цілує руку й навшпиньках поспішно виходить із салону.
Тоді принцеса починає швидко й нітрошки не втомлено ходити по кімнаті, хмуро й жорстко зібравши брови. Уста її знову стулені міцно й непохитно.
І, враз посміхнувшись, загрозливо і з викликом, вона йде до столу, надушує ґудзик дзвінка, бере папір і починає писати. Ні, так не годиться!
Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум'янцем і все ж таки пише.
— Ваша світлосте?
— Так, Софі. Ідіть сюди. Ось оповістка. Ви зараз же відвезете її в бюро оповісток і дасте її на першу сторінку всіх газет. Сьогодні ж у вечірніх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого імені не повинні давати. І вважайте, Софі: ніхто не повинен про це знати. Розумієте?
— Розумію, ваша світлосте.
— Ідіть. Сьогодні ж за всяку ціну оповістка повинна бути в усіх газетах.
Софі виходить, і їй чогось згадується той момент, як принцеса стріляла Нептуна.
***
Чорно-срібний лицар обережно, стараючись не затарахкотіти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, ніж на три кроки від своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови із своєю сестрою Фрідою. його вередлива владарка гнівається: двічі вже до телефону так само, як і вчора, підходить чоловік сестри, сестра немов нездужає і просить переказати через нього, що треба Труді.
— Мені треба, щоб підійшла до телефону Фріда, а не ваша фізіономія!
Двічі вже було це сказано панові баронові — і все ж таки на екрані з'являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усміхом.
Чорно срібний лицар у цій справі нічим помогти не може. Та й ні в чому він, власне, не помічник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, із мертво розплющеними очима, немов заціпенівши від жахливого здивування, вона навіть не п'є, як позавчора, не відпихає його, свого бідного чорно-срібного лицаря, з таким виїлядом, неначеб він підходив до неї не з най-ніжнішою любов'ю, а з щипцями для виймання зубів. Вона навіть мужньо, відважно цілує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемні дітки ліки, не даючи собі струшуватись од огиди всім тілом, а, навпаки, сміливо, загонисто посміха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхній договір. Бідна революціонерка, вона зовсім не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дістає болючі вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсім не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства ні в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить із ожахненими очима або конвульсійне, одчайдушне, героїчно посміхається на слово «сором і ганьба», о, він іще нічого не зруйнував, він тільки жорстоко поранив себе.
— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?
— Слухаю.
Куди вона хоче — всюди він поїде з нею. І коли треба, щоб він ліг, а вона по ньому перейшла через прірву, що відділяє її від спокою та радості, він скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.
— Душнере! У нас револьвер є?
— Є, Трудо.
— Добре. Гальо!.. Гальо!
Бідна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохіть не може говорити, як не може самохіть (хоч яке чемне й сміливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.
— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви мені зараз же не пустите до телефону Фріду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю... Я вам це цілком серйозно заявляю. Сподіваюсь, ви мені повірите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не більше як п'ять хвилин.
Душнер прикушує посмішку.
На екрані зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмішкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бідний барон, він, розуміється, повірив, що вона вб'є його.
— Ах, жаба! Він мене хоче переконати, що Фріці сама не хоче зі мною балакати. Фріда, яка тільки жде мого слова! Ну, чекай! «Від такої особи, як ви, всього можна сподіватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобі треба сподіватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.
— Воно готове кожної хвилини, Трудо.
— А револьвер?
— І револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за віщо.
— О, в цього добродія є багато іншого... Гальо! Фрідусь? Ну, нарешті!.. Тобі твій дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справді нездужаєш? Чого ти екран, завісила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсім погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зі мною виїхати. Куди?.. Зовсім, геть. Те, що я обіцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!..

читати