Завантажити

продовжує сп'янілий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надіємось, що він нам дасть. Проте поки що робочич ні про що не думає, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати приріст, худоба - приплід, а золото - ще золото.
Коницар замовкає. У світлиці настає тиша, надворі валують пси. Воротислав, що не сідає до столу, а прислужуеться пізнім гостям, виходить у сіни, тихо одсуває засув дверей і, скрадаючись під темною стіною, стоїть на причілку, слухає.
Пси замовкають, на Горі тихо, темно, вогник блимає тільки в сінях княжого терема, де стоять гридні. Воротислав повертається в світлицю, каже, що надворі спокійно.
Сполошені псами бояри й воєводи говорять тихше.
- А скажи мені, воєводо, - звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?
- Не валами й городами загороджується земля, - хитро відповідає Вовчий Хвіст, - а воїнством, мечами...
- Де ж візьме Володимир це воїнство? - продовжує Слуда.
- Не відаю... Знаю, що відколюються й відколюються від Києва землі, радимичі й в'ятичі не платять дані, чорні булгари збирають рать, червенські городи лежать під Польщею, а є ще й Візантія.
- Так до чого ж ці вали й городи? - сміється Слуда.
- Не відаю, - повторює Вовчий Хвіст. - Думає Володимир загородитись валами, а чим загородиться від нас?
Довге й напружене мовчання панує в світлиці. Бояри й воєводи наїлись, напились, думають уже й розходитись.
- Багато на себе взяв останній Святославич, - каже, непомітно застібаючи під столом черес, Слуда, - хоче він, спираючись на землі, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключниці син, і сам такий, як вона...
Слуда говорить зовсім тихо, воєводи й бояри нижче схиляються над столом:
- Має, кажуть, жону в городі Полотську - Рогніду, а тут, переможений похоттю женською, мужеські жони розтляє, жонолюбець він, якоже і Соломон...
Усі сміються, знають, на що натякає Слуда, - княжий терем має товсті стіни, але Гора знає, що діється за ними.
5

Усю цю ніч князь Володимир не спав. Він не запалював свічі, місяць опустився за Щекавицею перед самим світанком, у примарному його сяйві князь сидів біля столу, дивився на стіни Гори, небо, зорі, що пливли одвічним своїм шляхом.
Глибокі й складні почуття хвилювали цієї ночі душу князя, - досі він діяв як полководець і князь, устрояв і давав лад Новгороду, вів полунощні полки супроти братовбивці Ярополка, подолавши його, став дбати про рідну землю, знав уже перемоги й поразки, але вірив, що все зрештою подолає.
І навіть те, що в городі Полотську він зустрів і нарік своєю жоною княжну Рогніду, а в Києві провів одну ніч з жоною загиблого брата Ярополка Юлією, - все це вразило, глибоко схвилювало, піднесло, але не тривожило його душі, він приймав це як усмішки долі, дарунки молодості.
Але виявилось, що це були не дарунки молодості, не усмішки долі - ніч у Полотську і ще одна ніч у городі Києві глибоко поранили серце Володимира.
Власне, ніч у Полотську не турбувала князя Володимира - він до цього йшов, і так сталось. Він зробив зухвалий виклик долі - і доля обдарувала його, що ж, Рогніда буде йому доброю жоною, а він для неї мужем-князем.
А Юлія?! Він не думав і не хотів думати нічого злого про неї, і в ніч тризни по Ярополку, і нині, пізньої ночі, він глибоко жалів її, його, самотнього досі в житті, вабила така ж самотня княгиня Юлія, вона, нарешті, була напрочуд красива, пристрасна, ніжна, тієї ночі вони були з нею в одну душу й тіло.
Але та ніч не пішла в безвість. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досі він знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нині він не розумів, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князеві Русі віднині було важко жити.
Син двох отців - таким народиться і так житиме дитя Юлії. Ярополк і Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля їхні імена, жах того, що сталось, огортав і огортав душу Володимира, серце його стікало кров'ю від невигойної рани.
А ніч ішла, минала, місяць сховався за стіною Гори, й на небі дужче заблищали зорі, десь на Подолі, а потім і в передградді стали перекликатись когути. За Дніпром снувались рожеві нитки світанку, сторожі городниць ударили в била.
Проміння світанку ввірвалось і в палату, де сидів Володимир, освітило його бліде обличчя, очі, під якими за цю ніч лягли глибокі темні западини, гострі вилиці, синюваті вуста.
Взявши в руки гостре лебедине перо, він писав у далекий Полотськ Рогніді: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, і дякую тобі за неї... Вибачай, Рогнідо, що не писав так довго, - багато муки й горя пережив я за цей час, многі сумніви, вагання й думи бентежать мене ще й нині, але вірю, певен, що переборю їх і спокій прийде в мою душу, а ти допоможеш мені в цьому, Рогнідо..."
6

По цьому була осінь - спочатку

читати