Завантажити

не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?
— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба... Зараз бачу сам на власні очі.
— Ти співчуваєш нам?
— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Україну...
— Яке? Ми не могли б допомогти тобі? Арсен розповів. Воєвода розвів руками.
— Тільки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника,так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого... то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України... Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов'язково доведеться зіткнутися близько з Сафар-беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця...
— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять...
— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Руссю... До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір'я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, мч знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині.
Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.
А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:
— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотнії З нами і серби, і волохи, і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу... Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!... Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.
Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.
— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!
— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся •мм. Я хочу попередити про це...
— Я ніколи не уникав небезпеки.
— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар-беєм.
— Ну й що?
— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села... вбиває всіх, на кого падає підозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворогі Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Мом-чил — мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там... Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негіднику треба... — Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне — зняти голову з плеч.
— Розумію, — кивнув головою Арсен.
— Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, — визволити Златку... Про це мусиш думати передусім...
— Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! — На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. — Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли-небудь нашого Ненка... Він живий! Материнське серце чує... Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого-небудь, хто пам'ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина...
Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.
— Я постараюся дізнатися, — тихо сказав козак. — Але минуло стільки років...
— Не думайте, що ми не шукали його! — жінка зблідла. Очі її

читати