Завантажити

у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.
Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовува-лись і знову тягнули весло на себе. Вперед — назад, вперед — назад!..
Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.
Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м'язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.
Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб'єш у кайдани!
Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Яку-бом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя і від горя одночасно.
“Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?”— шепотів він у напівзабутті.
Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали:
“Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?”
Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув , головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника — і хтось голосно зойкнув.
Потім знову настала тиша. І думка линула далі
Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика... І раптом з'явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невислов-леним питанням: “Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?..”
“Як же не подаю? — вдарило в серце. — Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував — ждіть навали з півдняі.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма-паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою — знак, що в полі з'явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув... Та й чи прибуду коли-небудь?”
Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер — уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.
Невже пропливли Босфор?
Так. Уже море. І “Чорний дракон”, вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ.

читати