Завантажити

спітніле чоло.
— Що це все значить? Як ти опинився тут?
— ГІро це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговрю з тобою, — і додав тихше: — наодинці...
Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.
Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.
Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк-баші.
Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар-бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:
— Бачиш цього яничара? — показав поглядом на Арсена.
— Так, ага.
— Невідступне слідкуй за ним!
— Слухаю, ага.
Сафар-бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.
У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, — шукали гайдуцьких дорогоцінностей.
— Геть звідси! — накинувся на них Сафар-бей. — В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!
Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.
Сафар-бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою — сіра стеля. Підлога, як і стіни, застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна-бійниці. Попід стінами — важкі дерев'яні лави. Посередині — такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, — низенькі двері до бічних кімнат.
Якась згадка зринула в пам'яті аги. Радість — нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, — поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не соні Він справді тут бував. Тільки не пригадує — коли!?
Сафар-бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам'яті?
А Сафар-бей справді напружував пам'ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої... “О аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?”— прошепотів Сафар-бей, відчиняючи темні дубові двері.
Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч — двері до сусідньої кімнати... Сафар-бей заглянув і туди. Зразу за дверима — широке дерев'яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним — роги гірського оленя...
Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невідступне ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.
— Геть звідси! Не набридай!
Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.
— Чому ти назвав мене Ненком? — без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар-бей.
— Про це дізнаєшся, Сафар-бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш... У присутності воєводи і його дружини...
— То ходімо до них, — погодився ага.
Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля СТОЛУ, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але ніби іісрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.
Тільки після того рвучко відчинив двері.
Це була чимала кімната, напевне, спальня. Воєвода і Анка — обоє зв'язані — сидіти на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар-бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили, їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.
Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар-беєм, — той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.
Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.
— Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! — прохрипів він. — Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!
— Заспокойтесь, воєводо, — промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. — Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага,

читати