Завантажити

плечах. Видно, мав неабияку силу і спритність. На блідому обличчі, що скоріше пасувало б ченцеві, а не воїнові, чорніли допитливі очі.
— Ти знаєш мене? — спитав Сафар-бей, завваживши, як оживився, почувши його ім'я, цей чужоземний купець.
— Ще б пак! — Арсен внутрішньо зібрався, відчуваючи небезпеку. — Хто ж не чув про подвиги доблесного воїна Сафар-бея! Ще на тому боці Балкан мені розповідали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я і про клятву Сафар-бея винищити до ноги повстанців воєводи Младена.
— Собаки Младена!— вигукнув Сафар-бей, і очі його зловісно блиснули.
— І всіх, хто підтримуватиме їх, — підхопив Арсен. — Тож можеш уявити, як я зрадів, почувши таке славетне ім'я!
— Дякую, — стримано сказав бюлюк-баша, більше нічим не проявляючи своїх почуттів і ніяк не реагуючи на лестощі.
— Коли я почув твоє ім'я, то подумав: сам аллах посилає мені цього відважного воїна! Якщо він захоче, то зуміє знайти і покарати злочинців, які пограбували мене.
— Можеш бути певен, Асан-ага, — встряв у розмову Каладжі-бей, — що вони не вислизнуть із рук Сафар-бея!
— Тоді я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого гайдуки поранили і взяли в полон.
— Твій батько потрапив до рук тих злочинців?
— Так. І тому я вирішив бути тут доти, поки не визволю його або не дізнаюся про його долю. А тобі, високошановний Сафар-бею, дозволь на знак моєї щирої приязні і поваги подарувати одну дрібничку... Золотий медальйон... У Ляхистані польські лицарі, коли йдуть у похід, зберігають у таких медальйонах пасма волосся своїх коханок...
Арсен підняв тонкий золотий ланцюжок, і медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвітами.
У Сафар-бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:
— Дякую. Подарунок зобов'язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь аллахом, — найкращий подарунок для нас усіх — це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?
“Одержимий! — подумав Арсен. — Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог”.
А вголос сказав:
— Задоволений, Сафар-бею! Розбійники — найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.
В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі-бей проникливе глянув на Сафар-бея і сказав:
— Панове, наш добрий друг Сафар-бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників-гайдуків. Прошу вас усіх на майдані А тебе, Асан-ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір'я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.
Вийшовши з будинку, Арсен помітив, що, поки він був на прийомі у паші, па майдані сталися зміни.
Замість поодиноких, розрізнених куп аскерів і міщан стояв великий чотирикутник, внутрішній бік якого становили аскери, а зовнішній — мешканці міста. Всередині чотирикутника метушилося кілька людей, щось ладнаючи.
Паша Каладжі-бей із знатними міщанами й військовими старшинами піднявся на дерев'яний поміст, оточений вартою, взяв Ар-сена під руку, довірливо шепнув:
— Зараз ми потішимо тебе прекрасним видовищем!
Він кивнув головою чорбаджії, що порядкував на майдані. Той помчав виконувати розпорядження, відоме йому, напевне, заздалегідь.
Серед натовпу зростала тривога, поволі спадав людський гул і гамір, перестали колихатись похмурі строкаті ряди аскерів. Загриміли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась уривчаста команда — і в прохід у рядах вийшов велетень у чорному одязі і в такому ж чорному ковпаці, що закривав обличчя. Крізь прорізи для очей блищали очі. В правій руці велетень ніс, мов іграшку, важку широколезу сокиру.
Кат!
Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша.
Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.
В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс — і на майдан в'їхала велика гарба, в якій стояло п'ять зв'язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді

читати