Завантажити

помилування того розбійника?
— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.
— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них. “Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню”, — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе... Але що я скажу паші?
— Скажи, що віддав гроші мені.
— А це тобі не зашкодить?
— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія... Я підпорядковуюсь бейлер-беєві, а не каймакамові.
— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?
— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?
— Я знайду шлях... Мені допоможе Абді-ага, господар хану, де я зупинився.
— Абді-ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді-ага. Звичайно, за гроші... Ха-ха!
— Гм, з тебе, Сафар-бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і...
— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха... Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має шаблю, а той, хто має великий гаман!
— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу саме таким, як ти.
— Ти не помилився... Свою шаблю я піднімаю в ім'я і славу аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш... Всюди біднота!..
— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.
— Не ми розпочинали війну. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!
— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь... То землі багаті і мно-голюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати-козаки ' їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?
Сафар-бей з цікавістю глянув на гостя.
— Багато хто з наших думає так само. Пів-України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об'сд-налаоі 'і Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім-паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року...
До кімнати зайшли Я куб і Златка, і Сафар-бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар-бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв'яжуть велику війнуї
Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар-бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:
— Дорогий Асан-ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одно бажання.
— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бю-люк-баша.
— Я хочу одружитися. Слава аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш...
— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона...
— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати... Мені потрібні гроші... І ти мені позичиш... До того часу, поки я їх роздобуду.
“Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю... Знає, що вступитися за мене тут нікому”, — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Хіба є надія, що роздобудеш?
— Не сьогодні-завтра йду в похід.
— Але ж це небезпечно!— вихопилося в Арсена.
— Ти гадаєш, що мене вб'ють?
— На війні все буває.
— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість аллаха.
— Якщо так, тоді я молитиму аллаха, щоб зберіг тобі життя.
— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар-бей. — Отже, я можу сподіватися?
— Безперечно. Скільки тобі потрібно?
— Крім тих п'яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайнева, ще п'ятсот... Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.
— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?
— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб-ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!
— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.
— Чудово! —

читати