Завантажити

знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала... Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар-беєві стримало мене од відчайдушного вчинку — забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.
— Даремно впадаєш у розпач, Драгане, — сказав Яцько. — Марійка якраз не була вдома — вона з Звенигорою і Спихальським попливли до Бургаса... А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.
— Як? То Марійка жива? — вигукнув Доаган, схопивши хлопця в обійми.
— Та кажу ж — жива! Арсен от-от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора... А з ним прибуде і Марійка-Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танень.
Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.
— Леле, мале, що тут трапилося! — вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.
Вловивши в її голосі жах. Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений. Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!
Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.
Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.
— Жива! — вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. — Жива!
Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.
Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар-бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар-бея рідко хто з болгар виривався живий.
Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.
— Коли це трапилося?
— Вчора ввечері, — відповів Яцько. — Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар-бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.
— Куди їх погнали?
— Напевно, в Сливен, — підійшов Драган. — Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого-небудь або не закатував.
— Тоді й ми підемо в Сливен! — рішуче сказав Арсен.
— Ні, ми підемо в Чернаводу, — заперечив Драган. — У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводі — воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.
Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:
— Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки-доріжки — тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!
— А пана Спихальського хіба не чекатимемо? — спитав здивований Яцько.
— Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, — відповів Арсен. — Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.
— Тоді рушаймо, — сказав Драган. — До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі...
ЧЕРНАВОДА
На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.
— Хто? — пролунало з кущів.
Всі зупинилися. Драгаи вийшов наперед.
— Драган, другарі.
— Скажи паролу! '
— Бий железото, докато є горещр! — тихо проказав хлопець.
— Так, бия ее до победа! — почулося у відповідь. З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:
— Ми поспішаємо до воєводи Младена.
— Щось трапилось?
— Так, дуже важлива справа.
Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.
— Ганчо, проведи їх до Петкова.
Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:
— Хто там? Чого треба?
— Відчини, Савчої Це я... хіба не впізнав? — сказав Ганчо і гримнув: — Та не кричи дуже! Розкричався!
Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір'я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.
— Хто такі? — спитав чолов'яга. — В якій справі? Я кмет Петков.

читати