Завантажити

перехопив той погляд
— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан-джійок! Мзріика варта доброго юнака.
— Дідусю! — зашарілася дівчина.
— Не буду, не буду, внучко! Іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. І не барись. Ви повинні через годину вирушити.
Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихаль-ськии помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.
На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.
Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з-за моря. Арсен і Марійка вирушили в дорогу. Ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.
Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках, їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.
Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.
Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.
— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагіїї
То був кам'яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян-кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.
Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір'я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.
Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.
— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.
Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір'я.
— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.
Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.
— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.
Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.
— Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, — вклонився Арсен. — Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.
Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м'яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.
— Мені казали, що ти маєш до мене справу, — промовив глухо турок, відступаючи на крок.
— Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників...
— Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.
— Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен. Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:
— Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.
— Чи не можна було б глянути на них?
— Чому ж? Ходімо. Вони вийшли на подвір'я.
Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам'яниці.
— Випусти отих ледацюг, — наказав господар. Сторож брязнув ключами.
— Виходьте! Ви! — гукнув, одімкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?
З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудііі, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.
— За цих дорого не візьму, — проскрипів спагія. — Купуй, якщо бажаєш!
Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.
— Здорові будьте, люди! — привітався він схвильовано.
— Здоровий будь, молодче, — врізнобій відповіли ті.
— Чи серед

читати