Завантажити

— спитав Арсен.
— Я чув старе козацьке повір'я: якщо на море випливе грішник, то обов'язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник-Коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота...
— Ну, ну, пане Квочко, не так круто! — підняв голос пан Спи-хзльськяй. — Можна знайти інше слово!
— Я й кажу: папська наволоч щоб не знущалась над ними! А я — та й до цих пір. Проклятий! Забув матір і брата... Немає мені прощення! За це бог і карає мене, а разом зі мною і вас.
— Не мели дурниць! — підвищив голос Арсен, зрозумівши, до чого той верне. — Всі ми грішники, крім Яцька та Златки.
— Не вмовляй мене, брате, — заперечив Квочка. — Я відчуваю, що наступає час, коли мушу стати перед богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати ніхто не буде: жінка й діти в неволі, мати, мабуть, померла... А братові не до сліз — встигав би вичухуватись від панських канчуків, чума б їх побрала!
— Кгм, кгм, — закашлявся пан Спихальський, але промовчав. А Квочка говорив далі:
— Чув я від старих людей, що коли такий грішник добровільно кинеться під час бурі в море, то воно прийме жертву, і буря стихне.
— Дурниці! — знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. — Я не дозволю тобі зробити це!
— Друже, навіть господь-бог не має влади над смертю. А ти хочеш зупинити її. Даремні намагання!
Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бік, мов суху шкаралупу. Все в ній тріщало, скрипіло. Кожна хвилина могла бути для неї останньою.
Після особливо могутнього удару грому і пориву вітру, коли здавалося, що судно стало сторчма і от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зіп'явся на ноги, пересунувся по лаві до ляди, відчинив її.
— Ти куди? — схопився Арсен.
Але Квочка зупинив його, піднявши перед собою руку.
— Прощайте! Я однак не жилець на білому світі! А вам ще, може, пощастить добратися до рідної землі Поклоніться їй від мене... Мало я її орав, скородив, засівав... Хай пробачає... Але скажіть, що любив безмежно! Хоч і не наша була, а панська!.. Любив...
В його словах вчувалась якась незвичайна сила і проникливість. Арсен здригнувся, бо зрозумів, що так можна говорити тільки перед смертю, тому не посмів затримати цього змученого, але сильного духом чоловіка.
Квочка помахав рукою, усміхнувся й, обіпершись здоровою ногою об поріг, вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою і понесла у киплячу вируючу каламуть.
— О свята Марія! — прошепотів побілілими губами пан Спихальський.
Усі мовчали.
Наступний день теж не приніс затишшя. Від нещадної хитавиці і морської хвороби обличчя втікачів позеленіли. Світ перекидався їм перед очима: то провалювався в безодню, то ставав дибки, лізучи н.і стрімку водяну стіну.
Лиіііе на третій день буря почала вщухати. По небу пливли похмурі сірі хмари, море важко здіймалося, стогнало і кидало фелюку, мов стеблинку. Куди вона пливла, без стерна і вітрила, ніхто не знав. Крізь хмари годі було побачити сонце чи зорі, щоб визначити напрям. Доводилося сидіти й терпеливо чекати своєї долі.
До всіх бід фелюка поволі почала кренитися на один бік. Відкривши трюм, побачили, що він до половини затоплений водою.
Десь протікало. Якщо не запобігти лиху, судно через кілька годин піде на дно.
Арсен плигнув униз — вода сягнула йому попід руки. Чим же вичерпувати? Він згадав про бочку з прісною водою. Намацав її в кутку під вітрилом, вибив ногою дно, відв'язав і подав Спихаль-ському на палубу. Той приладнав до неї канат, утворивши якусь подобу велетенського відра. Його витягали втрьох. Вода в трюмі не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок.
Минув день, а потім ніч. Утікачі працювали без відпочинку. Яць-ко намагався не відставати від дорослих, та під ранок зовсім знесилів, і Арсен відіслав його в комірчину. Яцько не послухався, сів на палубі під зламаною щоглою.
Раптом скочив на ноги і хрипко вигукнув:
— Берег! Я бачу землю!
Всі глянули в той бік, куди показував хлопець. Крізь сіру ранкову імлу виразно вимальовувались обриси гористого берега, порослого лісом. Вітер гнав фелюку просто на нього.
Втомлені втікачі кинули бочку і втупились очима в невідому землю. Куди їх прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарії?
Арсен знав напевне — це не гирло Дніпра і не береги Добруджі чи Буджака, низькі і безлісні. Отже...
Та гадати ніколи. Фелюка швидко наближається до бурунів. Уже чути шум прибою.
Стривожені втікачі домовились, як поводитися, коли виявиться, що вони знову опинилися в Туреччині. Все залежатиме від обставин. Але всі погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з Трапезонту. Златка — його доньку, а Звенигора, Спихальський і Яцько — невільників.

читати