Завантажити

до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. — Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил-Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе аллах!
Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.
Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:
— Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім'я пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живимі Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрипі Збережіть його живим !
— Гаразд, отамане, — відповів Арсен і звелів рушати.
Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти — перерізати ятаганом горло.
Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.
Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з-за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.
Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою повстанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.
— Не смій брати, гяуре! — гукнув коваль.
Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.
Попереду вже зав'язався рукопашний бій.
Сп'янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.
“Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? — думав ватажок загону. — Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!”
Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.
Очі Чорнобородого розширилися від жаху. З потайних засідок, ущелин і печер, з-за кущів і кам'яних скель виринули свіжі ворожі загони і почали швидко оточувати повстанців.
“Зрада!”— майнуло в голові Мустафи.
Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завів їх у пастку. Та не встиг він зіскочити з каменя, як Многогрішний раптом повернувся до свого охоронця і всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змія недоладно змахнув руками, зівнув великим чорним ротом і поволі осів на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустріч воїнам Гаміда.
— Прокляття! — проревів Чорнобородий. — Затримайте йогої Убийте собаку!
Кілька повстанців кинулися вслід за втікачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, і переслідувачі, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, їхні розпачливі крики та зойки внесли в ряди повстанців невпевненість і страх.
Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерілий, дивився він на дві хвилі, що от-от мали зійтись і захлюпнути собою непризвичаєних до бою каратюрків. Загін опинився в пастці. Де шукати порятунку? Невже його несерйозність і легковажне довір'я призведуть до загибелі всього загону, всієї справи, на яку він підняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя і, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.
— Вперед, друзі! На супостатів! — загримів його голос. — За мною! За мною!
Впевненість ватажка надала людям сміливості й снаги. Гучний поклик: “Алла, аллаї”— підстьобнув їх і погнав уперед. Заблискотіли над головами шаблі, замиготіли в синюватій вечірній імлі темні списи.
Натиск був такий сильний і несподіваний, що враз чимало ворожих вояків упало під ноги повстанців.
— Натиснемо, натиснемо ще, друзі! — заохочував Мустафа Чорнобородий своїх людей. — Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе!

читати