Завантажити

мільярд доларів. Безсмертя по знайомству, по блату. “Мій двоюрідний братеник — адвокат того депутата, котрий... Замовте кілька безсмерть. Взаємно...” Це з якогось кінофільму. Запам'яталося. Знесмерчені мільярдери, безсмертні тирани, запопадливі блюдолизи теж безсмертні. “Хто в списку неблагонадійних, щепити безсмертя суворо заборонено. Нічого не можу вдіяти, сеньйор...” Хай вмирають крамольні думки, на землі буде спокійніше, тиран царює вічно, вічний спокій, вічна тиша... О люди!
Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрівнює государів і підлеглих. Благословляю найбільшу справедливість світу цього. Доки тиран і крамольник смертні, життя існує. Коли б не було смерті, ми й досі ходили б з кам'яними сокирами. Смерть — мотор прогресу. Бо тільки вона квапить смертних на великі діла. Коли попереду вічність, навіщо писати цей роман сьогодні? Попереду вічність, спіть, вилежуйтесь на канапах і диванах. Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вічність, час є, і часу нема, бо він безмежний. Благословляю смерть — колісницю життя!..
Яка патетика! Оракул! Пророк! Геній! Відчуваю, що не напишу вже й слова, доки не відкриюся перед вами до дна, не скину з себе надмірний тягар, який гнітить мене четвертий день. І настирливі згадки про вчителя мого Петра Нетерплячку, і дифірамби смерті — все це наслідок відкриття, яке я зробив минулого понеділка. Я навіть цьому зошитові боюся довіритись, не те що вголос вимовити. У мене — не лякайтесь, не йойкайте — рак горла. Так-так, це правда, негадана, зла правда. Ненаситне страховисько нашого віку наздоганяє мене. Я відчув це ще в суботу, десь третього дня по нашій вечірці. Не було ні температури, ні болю — а рак не болить! — лише горло біля самих грудей здерев'яніло; ковтнеш — і відчуваєш пухлину. Весь вечір я був пригнічений, хоча щосили відгонив сумні думки. А наступного дня я закашлявся в своїм крихітнім кабінетику. Що це був за кашель! Це був кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися мені випускні екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети “Прима”, вирізані гланди. Бо і в мене з гландами була пригода. Правильніше, не пригода, а так собі, розмова, ще в час Загатного. Щойно я позбувся гланд, уперше після операції вийшов на роботу. Сиджу, курю. Як зараз пам'ятаю, “Приму”. Петро Васильович теж увесь час “Приму” курив. А Загатний і каже:
— Після такої операції ризиковане курити. Можете рак горла спіймати... Приємна смерть, лише болісна...
А я молодий, дурний. Хіба за такого віку думаєш про хворобу? Навіть смерті негоден уявити. Всі колись помремо, сміюсь. І курю. І докурився. Певно, відтоді він мене і їсть. А нині остання стадія. Нетерплячка, відколи дізнався про свою болячку, тижнів шість прокачався, та й шабаш. Ось тобі, бабо, і Юра. Шість тижнів. Сорок два дні. Тисяча вісім годин. Шістдесят тисяч чотириста вісімдесят хвилин. Три мільйони шістсот двадцять вісім тисяч вісімсот секунд. Я все точно підрахував. Замкнувся в своєму кабінетику та підрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному сконанню логічний підмурівок.
А взагалі зараз дуже важливо не панікувати. Зібрати думки. Усвідомити, що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний ріг бібліотеки. Перебрав усі енциклопедії, всі лікарські довідники, які знайшлися у бібліотеці та в дружини. Але про ознаки раку горла в них анітелень. Хай вони всі повиздихають, писаки, за що тільки гроші їм платять. Якось дружина мало не помітила, що її медичні підручники гортаю. Вже клямкою брязнула. Я, правда, встиг всунути книгу в стелаж. Ідіотське становище. Може б, і наважився піти до лікаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в реєстратурі сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри? Завтра уся Терехівка знатиме: у Гужви, завідувача бібліотеки, рак горла.
Доведеться забрати зошита до свого кабінету й писати на службі, можливо, затримуватись після роботи. Боюсь, що дружина ненароком відчинить шухляду та зазирне. Не люблю голосінь. Ще наголоситься.
Засинаєш увечері й сподіваєшся, мрієш, що вранці чорний відчай розвіється, раптом прокинешся здоровий, дужий — і попереду життя. Після ночі ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковтаєш, а воно не зникло, в о н о тут, ще й побільшало за ніч. І попереду тільки шість тижнів. Де там, уже майже п'ять. Одразу гидкий холод по тілу. Я десь вичитав — могильний холод. Але годі. Так і збожеволіти можна, не дочекавшись скону.
Писатиму ліпше про Івана Кириловича.
 
— Іване Кириловичу! Помилка! — гукнув друкар, ніби щойно помітив секретаря.
Загатний підхопився, зіжмакав пильовик:
— Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крізь землю провалилась. Де помилка?
— В заголовку. На третій. Пристукнув газету, глянув, а там: “Кукукурудза на силос”. Три “ку”. Сам боюсь виправляти, ще гірше втну. І редактора не хотілося будити — завтра по догані коректорам вліпить. Так я до вас...
Шульга белькотів, белькотів, ледве встигаючи за Іваном, котрий широко

читати