Завантажити

підстаркуватий холостяк зненацька розплющив очі й почав активно діяти. Люда ж була далеко не сімнадцятирічна, щоб відмовляти людині статечній, без двох хвилин директорові станції. Іван... Але Іван сам про себе скаже. Він стільки наторочив Людмилі Леопольдівні тієї ночі в райвиконкомі, що їй, бідній, несила було навіть всього записати, хоч як дбала про нащадків...
Я скористаюся з Людиних записів, не додаючи до промови Загатного жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому розділі, але Іван Кирилович, виходячи з редакції, попросив у друкаря дві сигарети, потім вернувся і взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний готувався до серйозної розмови, більше того, він уже бачив себе в майбутній розмові — з сигаретою на тлі темного вікна, з сигаретою у просторій приймальні тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А тим часом, повторюю, він майже не курив, мав у дитинстві операцію на горлі. Вчителеві Петру Васильовичу Нетерплячці теж заборонили палити — гланди вирізали, та якось невдало, сільська лікарня, знаєте. А він курив та курив і докурився до раку горла, навіть хворий не випускав з рота сигарети, посмокче й кашляє, кашляє; все жартував, щоб не забули йому в труну покласти з десяток пачок “Прими”... Але знову я веселеньку затяг. Через Нетерплячку мало не забув гірких слів Івана Кириловича, сказаних мені в інтимній ресторанній розмові:
— Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця підіймає білий прапор, я розчаровуюсь. Я вічний лицар, якого вабить штурм, а не трофеї.
 
Ніч пропахла полином.
Його гіркий запах забивав дух Іванові од редакційного ґанку до бруківки, де полин переважили звичні запахи бензину та кінського поту. Але гіркота лишилась. Полин тут ні до чого. Гіркота в його серці, та це був не лише біль втрати, а й біль народження. Врешті, така втрата — це теж щастя; є що втрачати і є заради чого втрачати. Загатний ступав повільно, впливаючи у приємний, возвеличуючий смуток: Густі, соковиті барви ранньої осені, коли ще попереду бабине літо. Він навіть не думав, що зараз скаже Люді. Слова народяться самі, тільки б донести до райвиконкому цю живу, високу тугу.
Він рано випустив ручку вхідних дверей, двері спружинили, і, ніби од того брязкоту, тричі мигнули в коридорі електричні лампочки; ще десяток хвилин — і Терехівка склепить очі. Світло погасло, коли вони з Людою вже обмінялись тими незначущими словами, після яких мала початися серйозна розмова. Дівчина підгнітила гасову лампу, що досі відлюдькувато блимала на сейфі, але сутінки попід стінами вижили, й Загатний зрадів: скрадаючи рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньої провінційної драми — незворушне обличчя Люди над столом у рожевім колі од лампи, темна постать Загатного в широкім дерев'янім кріслі та напружена тиша, ніби суфлер загубив кінець фрази й тепер гарячкове перегортає сторінки. Іван поклав голову на руки, а коли підвів, його обличчя судомилось од внутрішнього болю:
— Дрібні клопоти, дрібні пристрасті, пересуди, гра дрібних самолюбств — все дрібне, посереднє, мізерне. Я скоро збожеволію. З усієї сили стережешся потоку буденності, а він наздоганяє, засмоктує, й не помічаєш, як тонеш день у день глибше, глибше, і вже немає чим дихати, і вже поволі вмираєш...
Він смикнув з-під тугої краватки комір сорочки: білі п'ясті рук з довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крісла.
— Вони шпигають, що в мені голуба кров та руки аристократа і я не люблю простого народу... Яка демагогічна ницість! Я ненавиджу тільки посередність, тільки дурний натовп. Сміюся з людської глупоти, як писав геніальний дід Сковорода. У нас для всіх однакові можливості, хто заважав їм виховати в собі духовну особистість і вибратись із загального потоку на острів? Але ні, поки я творив себе, вони воліли стукати кісточками доміно, дрімати перед телевізорами, верещати на стадіонах од тваринного захвату — тепер вони ображаються: ти від нас віддаляєшся, ти ставиш себе вище од нас. Чому ж я маю ставити себе на один поміст з ними? Скажіть, хіба б це було справедливо?
Він передихнув, підвівся й запалив од лампи першу сигарету.
— Вони войовничі. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не розуміємо. Творіть для простої людини, для маси, ви покликані творити для простої людини. Ніби це велика честь, заслуга — бути простою людиною. А я кричу й кричатиму їм в обличчя: зате я складна людина, чуєте, складна, і я не винен, що у вас не вистачило відваги й духу піднестись над своєю простотою, і я не збираюсь опускатися до вашої духовної ницості. Навіть на Голгофі я шептатиму: вмирає складна людина, складна... На всіх Голгофах прості люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися...
(Мушу перервати Івана Кириловича й завважити його недобросовісність у витягах із Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, міркую собі, ти вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваляється інтелектуальною свободою, навіщо ж плюндруєш, перекручуєш слова

читати