Завантажити

сказати: працюватиму. Але не повірять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйозніше. Шульга зупинив машину, простяг Івану Кириловичу пачку “Прими”.
— Щиро дякую.
Взяв дві, але вернув од дверей і попросив ще:
— Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогодні.
 
У попереднім авторськім слові я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячість. Нічого такого я не думаю. Як усі, так і я. Там, зверху, ліпші голови мають, не нашим рівня, вони знають, що роблять. Але іноді сам не свій стаєш. Особливо останнім часом. Та не будемо про це...
Маємо серйозніші справи. Я мусив би зараз підняти завісу перед фінальною сценою однієї психологічно цікавої історії. Та вийде якось неприродно: спершу розв'язка, потім сама історія. Доведеться в нашім театрі поки що гасити світло. Запасіться терпінням, історія порівняно довга, хоч я прагнутиму розповісти її якомога швидше. Звісно, письменник з мене нікудишній — інший би, маститий, хвацький писака, товстелезний любовний роман сотворив про наших терехівських Ромео та Джульєтту. Я ж міркую, як би його найкоротше втнути. Що вдієш, не терплю лірики. Може, за молодих років, коли нариси пописував, спротивіла. Та й у нашій з дружиною передвесільній епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторінок. Ну, освідчувались, цілувались, я навіть кілька віршиків настругав — хто не віршує в таку годину? — і тихенько побралися.
Розпочну з ідилічної картини. Я сиджу на веранді у. Борисенків. Опускається сонце, червонить за вікном корпуси машинно-ремонтної .станції — наш давній терехівський холостяк Іван Іванович директорує там. Людмила Леопольдівна — втямили нарешті? — вносить чайник. На столі хлібниця, масло, свіже вишневе варення і карафка домашнього вина. Ми з Людою бенкетуємо. За стіною шумить телевізор — директор станції дивиться третю серію нового польського детективу. Відколи пишу про Івана, я часто буваю тут проїздом з міста — то нарада, то в бібколектор викликають. Борисенки мешкають. у робітничому селищі, над київською трасою. Звідси починається брук на Терехівку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, дві Людині дівчинки, що заскучали за мамою. Прибігають з вулиці, тицяються їй у коліна й знову спішать: у таємниче дитяче надвечір'я. Люда поповніла, але все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дім, тепер завідує селищною бібліотекою, бо агрономія — дуже .клопітно для матері двох метушливих дівчаток.
Ну, як малюнок? Але це вже поза фіналом. Це те, що буде потім. Можливо, при нагоді я зупинюсь детальніше. А зараз дуже поспішаю. У мене був учитель, Петро Васильович. Родом із села, сусіда наш. Так той учитель завжди поспішав, як оце я з романом. У селі його й прозивали Нетерплячка. Діти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворів. Довго й важко помирав. Городи наші поруч, я до екзаменів готувався, коли він останні тижні мучився. Лежить у саду й цілісінькі дні бухикає. Але навіщо я за упокій почав? Геть божеволію. Кому цікаво про хворого вчителя? Забудьмо це. Моя хвилинна слабкість.
Заздалегідь попереджаю тих, хто кохається в захопливих сімейних пристрастях, де гарячі поцілунки й гарячі сварки. Я людина земна, прозаїчна, з роками зовсім остигаю. І в цій історії мене цікавлять лише основні, конструктивні моменти. Висловлюючись технічно (а я наблизився до техніки, відколи придбав мотоцикла), мене цікавить, чому колісця закрутилися й як вони взаємодіють. Кібернетики ж давно відкрили, що людська душа — просто складний механізм. Ось і давайте спостерігати, що станеться, коли два механізми наблизяться один до одного.
І ще одне. Нижче я використаю сторінки з Людиного щоденника. Бо хто ліпше здатен висвітлити історію її стосунків з Іваном Кириловичем? Сам Загатний у жодній нашій розмові імені Людиного не згадав. Люда інша. Натура її схильна до романтизації навколишньої дійсності, і вже тепер колишнє знайомство з Іваном видається їй чимось незвичайним, винятковим, яскраво вирізняючись своєю колоритністю на тлі безбарвного терехівського життя. Уявляю, як воно буде під старість. Ще за першої зустрічі я не без подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана в його славетнім майбутнім. Можливо, саме тому до спогадів ставиться особливо ретельно, ніби вже зараз кожне її слово про Івана має історичне значення. В душі вельми пишається, що близько знала цю непересічну людину. Категорично відмовилась дати мені свої дівочі записи, доки я не повідав, що писатиму про Івана книгу. Тоді дуже урочисто в присутності чоловіка передала мені два товстих зошити, перев'язаних синьою стрічкою.
Можете уявити, як кортіло мені, повернувшись додому, розв'язати цю синю стрічку. Але мусив трохи розчаруватись. Людині записи не рясніли цікавими спостереженнями. А сентиментальне щебетання дівохи з вищою освітою кому потрібне? Про Івана йшлося тільки в одному зошиті. Власне, на цих записах уривався Людин щоденник. Десь за місяць

читати