Завантажити

виграти цю партію! Ніяк життя не навчить. Інший програв би — і квит, бувайте здорові. Інший би навіть не сів грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, ніяково відмовитись. Тепер людині зіпсував настрій, та й сам не в собі, буцімто чимось завинив Івану Кириловичу.
І найприкріше—випадок з редакторовим песиком. “Ви бачили мого Джульбарсика?” — запитав редактор. Він відповів: “Так” чи “Звичайно”, вже не пам'ятає. “Тут пішло на принцип. Декотрі не визнають його породистості. Будьте суддею”.— “Звичайно, породистий, чистісінький російський”, — мав би відповісти він. Або: “Чистісінький англо-російський”. Яка різниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. І не мучитись уночі дурними проблемами. Ніхто б навіть уваги не звернув. А він наплів нісенітниць, зібрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хіба в третім коліні має “голубу кров”. Хитренький терехівець поглумився з легковірного, запального Гуляйвітра, збувши за сто карбованців плід своєї висловухої вуличної суки. Але слід було заспокоїти людину, хай тішиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад.
Уся Терехівка засміє Гуляйвітра. А взагалі справа вишкварки не варта. Даремно він бідкався. Вранці скаже при свідках: “Переглянув посібник, товаришу редактор, і впевнився, що песик доброї породи, англо-російський гончак”. На його місці так учинила б кожна розумна людина.
Замкнув сінці, обережно підняв клямку хатніх дверей. У кімнаті не світилося, тільки на долівці тінь вікна од вуличного ліхтаря.
— Спить? — прошепотів Хаблак.
— Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хаті.
— Ти лампи не взяла в бабці? Тут світло тільки до дванадцятої, нічничок тре...
Вернувся в сінці, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в ліжку промовив до Марти якомога байдужіше:
— Редактор каже: “Ви спеціаліст, розберіться, мій песик породистий?” А він у нього од вуличної, голова райспоживспілки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати, хай втішається.
— Знайшов, над чим думати, — стомлено позіхнула Марта (“Хай хоч сьогодні поспить, я вставатиму до дитини”,—поклав Андрій Сидорович).—Хоче породистого, хай буде такий, тобі шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував?
— Незручно. Тільки через поріг — і відразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, він твердо обіцяв. Спи...
Але самому не спалося, хоч і заплющував очі та дихав рівніше — для Марти.
 
— Трум-тум-тум, трум-тум-тум, — Дзядзькові губи заграли туш. І це було так схоже та вчасно, що навіть Івана не розгнівило його мавпування. Загатний полюбляв ці останні опівнічні хвилини редакційної колотнечі. У них було щось зворушливо-урочисте, і вони обіцяли завтрашній день, вільніший та зосередженіший. Друкар Шульга ніс на випростаних руках перший відбиток номера. Навіть його хворобливе, землисте обличчя світлішало від розуміння хвилини. У кімнатах свіжо запахло фарбами. Коректори заплющували очі та відходили вбік, демонструючи свою втому.
— Хто “свіжа голова”? — суворо запитав Іван.
— Товариш Дзядзько, — відповів сам Віталій. Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвір, ним вишикуване до битви військо. Далеко вперед висунувся розвідувальний загін першої сторінки — червоний кут. Трохи нижче великі чорні літери — списоносці — сурмили про здачу хліба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двійко присланих з РАТАУ кліше, майстерно зверстана добірка “По району”, репортаж від льономолотарки, інтерв'ю з трактористами — військо ставало чіткішими шерегами, і владна рука полководця Загатного тяжіла над ним. Тільки одне його слово — одразу поміняють місцями замітки, переберуть заголовки, візьмуть на шпальти гомінкі ряди закликів. Воля полководця здатна зламати стрій, побудувати новий, ще прекрасніший, а друкар Шульга розмножить його геній у трьох тисячах примірників. Іван кинув оком по заголовках — йому подобалось одривати очі від газетного аркуша і холоднувато говорити ошелешеним коректорам:
— Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднішньому номері помилок не помітив. Можливо, тому, що думки все впертіше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра він прокинеться вільний і сповна віддасться творчості. Мистецтво потребує жертв. Банальні слова, але, на жаль, у них багато істини. Іван посмутнів.
— Один відбиток редакторові.
Пройшовся по соннуватих кімнатах. Гуляйвітер, не читаючи, підмахнув номер і вже тицяв кожному свою білу кисть. Іван сунув руки під умивальник.
— Пробачте, в мене мокрі...
Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули двері за Пріською. Спіймав її лукавий погляд, а може, привиділось. Невже здогадуються? Тому й не хотів просити сигарет при свідках. Одразу підозра, навіщо вночі сигарети, адже він курить зрідка, коли хвилюється. Можна було

читати