Завантажити

(доплачував господарці за прасування, щоб кожного ранку була свіжа теніска з вишивкою — купив їх колись аж п'ять однакових, ще за студентської практики, і зараз терехівці дивувались: щоранку в свіжій, ніби на парад зібрався). Буде паркувато, але піджак накинув, вулицями він ходив тільки в костюмі, дуже йому потрібне теніскове панібратство з терехівцями. Цікаво, хіба ми одягаємось лише задля тепла, вигляду і таке інше? Одягом перш за все ми відмежовуємось од світу, од інших, схожих на себе, одяг стереже наше “я”, голі, ми розчиняємось у масі, натовпі, порожнечі. Одяг підкреслює, що ти інший, не такий, як усі, і зась вам усім до мене. Цю думку треба записати.
Загатний глянув на себе в люстро — трохи стомлена життям високочола інтелектуальна людина. Худорляве обличчя, рання сивина на скронях, глибокі замислені очі,— узяв з валізи шостий томик Гегеля, п'ятий учора забув у редакції, спішив до Люди,— і вийшов на вулицю. Ступав без поспіху, трохи опустивши плечі й голову, було ще двадцять дві до восьмої, двох хвилин цілком вистачає дійти до їдальні. Коли вітався зі стрічними, високо підводив голову, ніби щойно пробудився од глибоких дум, без усмішки (в Терехівці всі при зустрічах чомусь дуже безглуздо всміхалися одне одному, він це давно помітив), але поважно, низько вклонявся. Хтось писав, уже не пам'ятає, що ввічливість — найкраща форма відчуження. Він знає, як дратує часом натовп його підкреслена інтелігентна чемність. Та ще з Гегелем у руці. Гегель і Терехівка. Діалектична логіка. Філософія історії. “Ви не чули, кажуть, з вересня району не буде, це вже точно, Галька-ветеринарша приїхала з області, на власні вуха, а ви нічого не чули?” Він купив дванадцять томиків у букініста, видання 30-х років, у чорній коленкоровій обкладинці, літери тиснуті золотом.
“Що це ви за книжку все літо носите?”
“Гегель, багатотомне видання”.
“Вчитесь? Я сам нещодавно складав його. Вік би не бачити. Я на заочнім”.
“Не подобається?”
“Хто?”
“Та Гегель”.
“Ха-ха, ну й гуморист ви. Я ж по філософському словнику... Та й ви не мучтесь, а візьміть філософський словник, жартома складете”.
“Я вже скінчив університет. Гегель — мій улюблений філософ”.
Дуже характерна розмова. У піку Терехівці він закохався б у самого диявола, не те що в Гегеля.
Зараз буде за двадцять восьма. Десять секунд. Саме зійти на ґанок і перетнути залу. Іван Кирилович привітався з буфетницею, вона навіть не глянула на годинник: з півроку дивилась і зводила брови. Тепер звикла, не дивується. Іноді переводить стрілки з його появою, якщо годинник лишився з ночі незаведений і відстав. Вклонився офіціантці. Вона несла склянку чорної кави. На столику під фікусом стояла тарілка манної каші, білий хліб і яйця на тарілці. У нього хворий шлунок. Якщо не поберегтись, може бути виразка. Він мусить харчуватися обачно. З кухні пахло смаженим. Шашликом. Шніцелем. Підгорілою цибулею... Він любить смажену цибулю. Тільки не дозволяти собі зайвих думок. Так можна розкиснути. Вирватися б до обласного центру та наїстися досхочу в ресторані. Він доведе їм, що має сильну волю. Десь на третій день по приїзді в Терехівку завідувач їдальні допитувався: “А якщо не прийдете за двадцять до восьмої?
“Мене не буде лише тоді, коли я вночі несподівано переселюсь до іншого світу. Але ви нічого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед”.
Його відповідь довго мандрувала по Терехівці.
— Ви не читали Белля? — якось поцікавився Іван.
— ..Золя читав, а Белля не доводилось, здається. Стільки роботи, знаєте...— зніяковів завідувач. “Тільки не вистачало, щоб ти читав Белля.
 
Прочитав попередній розділок про себе — бридко стало. Навіть ця історія провінційного “хвілософа”, який усі свої двадцять сім років мріяв так улягтись, щоб боки не муляло, — гірша від істерії. Свідома спроба істерії, гра в істерію, симуляцію — ось точний діагноз. А все тому, що, розпатякуючи про власну смерть, я не вірю в неї або щосили намагаюсь не вірити, лишаю для себе щілину, закуточок, де можна сховатися за слова, за, щасливий випадок, за ілюзію. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся.
Сьогодні вранці пройшовся по саду, молодесенькі яблуні треба б соломою оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Мені в усякому разі воно ні до чого. Це я напевне знаю. Вже не те що яблук — зелених листочків не побачу. Звичайно, коли вмирають років під сімдесят, можна зігрівати в садочку свої старі кісточки, садити молодняк і мріяти, що онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобі; дякуватимуть. Ще одна людська ілюзія. А якщо тобі лише під тридцять і ти сам яблук не встиг наїстися, а тобі кажуть досить... Можливо, це егоїзм. Кожен буде егоїстом за таких обставин. Нормальна реакція живого організму.
Цікаве спостереження. За останній тиждень моя хода змінилась. Раніше майже бігцем на роботу і з роботи: вдома по господарству турбот доволі, не гайнуєш жодної хвилини. Тепер мені здається, що чим швидше йдеш, тим непомітніше час спливає. А

читати