Завантажити

масу, треба виявити кілька стандартних типів, а він їх досконало вивчив ще у війську. Тож і виходило, що Івана Кириловича знали всі терехі'вці, а він лише якийсь десяток найколоритніших постатей, окрім, звичайно, редакційних колег та районного начальства.
Змушений селищними традиціями вітатися з кожним стрічним, він виробив знаменитий загатнівський уклін (терехівські старожителі досі люблять копіювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом після першої чарки. Це був геніальний синтез нарочитої, підкресленої ввічливості й заглибленої в себе стриманості). Хай знають, що хоч він і поруч них, хоч і спішить одними й тими ж закуреними терехівськими вулицями на роботу, він все одно не з ними. Його уклін — тільки машкара: віддає шану традиціям людського збіговиська, але втямте, які гони між Загатним і Терехівкою.
І ще одне бентежило Івана Кириловича в ці ранкові години —зустрічі з районним начальством. Аби поважати себе, доводилось і тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замислені очі, що пробігають по стрічному, не помічаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, діє інерція посередностей, що липнуть до сильних світу сього, наче вогкий сніг до чобіт. А може, ще армійська звичка.
Ніби йому не однаково, хто перед ним: терехівські вожді чи терехівська маса. Усі на один копил шиті. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх багатозначна усмішечка, а погляд не підсолодився хоч краплею улесливої теплоти. Мовляв, ми з вами рівня, хоч зараз про це ані слова, і тільки ми з вами знаємо ціну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, біля наших ніг. Теж мені солідарність. (Такі думки дуже гнітили Івана Кириловича, що глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостійну індивідуальність). Намагався пересилити себе. Завваживши голову райвиконкому чи райкомівського секретаря, робив ще холодніше обличчя та майже не вклонявся, ледь кивав головою, ніби й справді милостиво ощасливлював їх своїм вітанням. Начальники, звісно, гнівалися в душі, застерігши таку демонстративну неповагу, бо, як і все у нас, були люди прості, щирі й трошки патріархальні.
Нарешті, стомлений майже п'ятихвилинною (од їдальні до редакції іти було чотири з половиною хвилини, і ще тридцять секунд лишалось, аби перейти двір та відімкнути двері) напругою нервів, Іван Кирилович звертав у редакційні ворота та з десяток кроків, до шовковиці, де знову потрапляв у погляди колег, міг належати самому собі. Загатний дуже любив ці десять кроків. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворові за перепочинок.
Скинувши на мить королівські шати, він уперше помічав небо — ще не спечне, голубе, свіже. Помічав айстри, сині, рожеві, білі, що пінились уздовж стежок. Ніжні настурції ловили сонце та джмелів. Намистинки роси сріблились на стрільчатому листі пирію. Мишуваті горобці визбирували в траві під шовковицею перестиглі ягоди. Це був миттєвий подих чогось великого, справжнього, він збуджував та оновлював Івана після першого акту вистави перед наступною грою. Це був антракт. Ці кілька секунд Загатний думав лише про свою майбутню творчість (у загальних, приємних рисах). Він передчував їх, неповторно плідні хвилини натхнення, коли залишиться сам у прохолодних кабінетах редакції, схилиться над білим папером і засіє його темним плетивом своїх думок та образів. Він іде в людський гвалт, в стовписько, в колотнечу, він хоче довести їм, що посередністю бути легко, вони ж і на те нездатні, нездатні на своє бездумне, рослинне існування, вони ниці в своїй ницості, він проштовхується крізь пітнявий натовп у коло, йому зав'язують очі хусткою, він презирливо посміхається і... Але потім, колись, можливо, в обідню перерву, бо зараз на нього чекають. Ось вони — Дзядзько, Хаблак, Гужва, Молохва, Пріська, друкарка, Уля, вони вже побачили, стежать за ним, зараз він привітається, антракт скінчиться, третій дзвінок, час на сцену. Чи не в тимчасовості та неконкретності уся принада цих десяти кроків? Вони чекають на нього. Що ж, беріть мене, розпинайте сім робочих годин, але ви, ниці, і не здогадаєтесь, що я не я, тут лише моя тінь, а сам я давно в своїй новелі, де я вільний бачити вас такими, які ви є насправді. І я насмішкувато зирю на вас з тої недосяжної для посередностей вершини...
— Доброго ранку, товариші!
Вони про щось балакали до його появи, реготали й лускали разом з насінням свіжі терехівські плітки. Холодна Іванова стриманість, наче ланцет, розтяла їхню безпосередність, сміх згас, балачки стихли. Загатному подумалось, чи не про нього тут пліткували. Невже встигли дізнатись про вчорашню зустріч з Людою?
Коли він повертав у редакційних дверях ключа, репродуктор на майдані протутукав вісім.
 
Сьогодні вперше за коротку журналістську діяльність початок робочого дня здався Хаблакові не святом, а службою. Не обтяжливою, правда, як у школі, в часи студентської практики, — тоді він ішов на заняття, ніби на допит: не поладив з класом, шестикласники глузували і з

читати