Завантажити

свого голосу. Це був чужий голос.
— Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми і без неї маємо на чім учитися, — несподівано різко обірвав Загатний Хаблака. Геть блідий, Андрій Сидорович опустився на стілець. Хтось хихикнув, чи не Молохва за стіною. — Приступаємо до справ. Перша сторінка. Передова — за редактором, матеріали хроніки по району організовує товариш Дзядзько, здати об одинадцятій двадцять, товариші, занотовуйте час, на десять хвилин пізніше — не прийматиму, зведення про стан сільськогосподарських робіт за товаришем Хаблаком, здати об одинадцятій. Друга сторінка... Третя сторінка... — кидав упевнено, строго, ніби диктував наказ про дислокацію військ за день до вирішальної битви. — Четверта сторінка — нарис товариша Хаблака, передрукувати й вичитати до дванадцятої години, міжнародний огляд, куточок вихідного дня, поради садівника... Пропозиції є? Запитання? Завідувачам відділів подати заявки на подальший номер. Планівку закінчено.
Усі підвелись і мовчки вийшли — мужчини під шовковицею, викурити по сигареті після планівки, слабша стать — у складальний цех, обговорити новітні терехівські проблеми. Посеред кімнати стояв Хаблак.
— Ви маєте щось повідомити, товаришу Хаблак? — дуже люб'язно всміхнувся Загатний. Андрій Сидорович сховав руки за спину й випростався. Ніяковість майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцімто в літаку, що падав.
— Іване Кириловичу, ви знаєте, як я вас... одне слово, я, звісно, дуже молодий газетяр, але... Ну, я не можу підписувати виправленого вами нарису...
— Ви що ж, вболіваєте за свою славу у віках?
— Іване Кириловичу, це мій нарис.
— Думаю, майбутні покоління вибачать вам мої правки. Усі великі люди колись починали.
— Це не правки, Іване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Від мене там нічого не залишилось.
— А, ось воно що... Нездара Загатний підступно витісняє генія Хаблака. Ще один варіант знаменитої комедії “Моцарт і Сальєрі”. Майте на увазі, оригінали зберігаються в архівах, і прихильники вашого таланту через тисячу років поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давні фрески. Але чомусь мої правки влаштовують усіх, окрім вас, товаришу Хаблак...
— Я попросився до редакції не заради кусня хліба, Іване Кириловичу. На хліб я міг би заробити і в школі. Я хочу бути журналістом.
— Між нами кажучи, ви ніколи не станете журналістом, товаришу Хаблак. Це свята правда, і колись ви дякуватимете, що я відкрив вам на неї очі. З людини, яка півдня потіє над восьмирядковою заміткою, ще ніколи не виходило гарного журналіста. — Загатний холодно посміхнувся. — Ви нездара, товаришу Хаблак. Посередність. І чим раніше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м'яко кажучи, нетактовно...
Білий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрій Сидорович повернувся і вийшов із секретарської, не причинивши дверей, його важкі кроки довго гули в сусідніх кімнатах, потім довготелеса постать пропливла повз вікна, повз курців під шовковицею й почалапала (плечі уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до воріт. Іванові стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотілося жити. Поправив краватку, перевісився через підвіконня:
— Товариші, сигаретку...
Перший підвівся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотілося пригощатись із Дзядзькових рук.
— Аз фільтром ніхто не має?
З фільтром були в Гужви. Іван припалив, подякував, пішов у глибину кімнати. І раптом увесь вчорашній, отруєний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й тверді рішення. “Хлюпик, повна безвільність, від сьогодні починається новий Загатний, це для тебе останній шанс, скільки можна народжуватись і знову вмирати. Треба було сказати Хаблакові три слова: “Залишіть нариса собі”, — і замінити його іншим матеріалом. А він намолов сім мішків... З варваром треба по-варварському, ченці колись уміли гнуздати свою хіть і свої пристрасті; лише так...” Іван глибоко затягея, одвернувся од стіни і тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап'ястя. “Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого...” Дивився в стіну, рожеві поля виринули з білизни і кружляли, кружляли. “Будь безсторонній, як бог. Будь безсто...” Пахло паленим... Загатний передихнув, відняв недокурок, дмухнув на ранку. Попіл розвіявся, мертво біліла спечена шкіра. Біле озерце поруч трьох рожево-синіх пухлинок. Коли без цього не обійтися, він спалить усю руку.
Іван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.
 
Багато міркував про себе, про Хаблака, і одна думка дедалі ясніше викристалізовується. Не страшна жодна прірва, жодне падіння, якби ми зродилися безсмертні. Боюся останньої хвилини, коли вже нічим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усі роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону.
Відколи дізнався про свою приреченість, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучі шати і

читати