Завантажити

Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знімали нашарування років. Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострії заступа. Минулого разу я розповів про армійський період Іванового життя. А що ж було до того? Які поштовхи формували цей неабиякий характер? Справді, ніби в археологів: чим глибше копаєш, тим цікавіше стає. Здається, ось-ось сягнеш суті всіх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армійський рік — і перед нами оживе Іванова юність. У своїх вечірніх сповідях він любив згадувати ці два роки між ремісничим училищем та військом. Навіть трохи романтизував їх.
Працював у місті, неподалік села, приїздив додому в темній формі зі срібними молоточками, гарний, дужий. Хлопців у селі мало, дівчат багато, штани — кльош, Іванко-Івасику... Ідеш недільними вулицями —баби попід тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатної, ось тобі й Буйвол. Так це той, що Буйволом у школі дражнили, що на цвинтарі з самопала стріляв?
Світ сотворили, аби було де пишатися першому парубкові на селі Івану Загатному.
Одного літнього дня... Так чи майже так починаються всі оказії. Власне, заради цього випадку я й пишу про Іванову юність. Не буду додавати від себе ані слова. Я записав цей монолог після чергової сповіді Загатного, маючи надію (усі ми грішні) написати ліричне оповідання. Тож одного літнього дня погостювати в сільських родичів приїхали дві столичні студентки. А тепер, як кажуть по радіо, вмикаємо запис — голос Загатного.
— Біля клубу танцювали. Пилюка, регіт, дівочий вереск у сутінках, гармошка рипить, шерех соняшникового насіння, лушпиння спльовували під ноги й на плечі сусідів. І вони збоку — глядачі: сільська екзотика. Стрункі, чепурненькі, білі лиця, міські плаття, міська говірка. Хлопці перештовхуються, мимо курсують, але ніхто не наважиться зачепити. Я поправив ремінь на казенній гімнастерці, з-під козирка на чоло пасмо чуба — і розвалькувато, впевнено до них.
— Пардон, — кажу. — Чудовий вечір. Екзотика...
Тоді я хоч і мало читав, але виписував і завчав усілякі культурні слова.
— Гарний вечір, — відповідають.
— Теж у гості? — мовляв, і я не сільський, дивлюся на все це зверху.
— В гості...
Я ліву ногу вперед, ніби фотографуюсь:
— Безкультур'я...
Вони промовчали. Вперше тоді мене шпигонуло. Так кортіло побалакати, яким примітивним бачиться село після міського .життя, вони ж ані слова. Ну, думаю, ми вам продемонструємо. Розштовхав танцюристів, гукаю на весь майдан:
— Вальса давай!
Зарипіла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за лікоть:
— Пардон, дозвольте...
Вона спершу ні та ні, але я був упертий. Почали ми вальсувати. Зізнаюсь, до того вечора я двічі вальса пробував. І все з хлопцями. В гуртожитку. В селі ж тоді, окрім польки й карапету, нічого не знали. А тут ще пісок, вибоїни, куди ногу не поставиш — не так, чавлю своїми казенними її пальчики в босоніжках, шарпаю туди-сюди, наша дівчина уже й плюнула б спересердя, а вона терпить, бідолаха. Боявся, що осоромить мене в рідному селі на все життя, від того ще дужче дерев'янів, одне слово, не танок, а мука і для мене, й для неї. Щастя — музиці обридло для одної пари пиляти. Замовк. Одвів її до подружки, ще раз “пардон” мовив і почав заливати, як у нас кажуть. Ніби людина, що з крутої гори біжить, — ледве встигає ногами перебирати. І знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злість бере, хочеться довести, що ти їм рівня, а вони відповідають дуже ввічливо — і край. Особливо паузи нервували мене. Мовчать після мого чергового анекдоту, а самі ніби розмовляють поміж себе. Буцімто якусь таємну мову знають. Майже фізично відчуваю скло, яке поміж мною і ними. Я був тільки мухою, що об те скло безнадійно товклася.
І не в одежі була річ, не в міській балачці і не в сільській — вони знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумніші за мене, інтелектуальніші, як тепер кажуть. Весь мій міський лак, усі ваги першого парубка губились у світлі, що струменів з їхніх (якихось дуже живих) очей. Можливо, розповідаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора відчув я подих інтелекту і зрозумів, що є сила внутрішня, дужча за усі біцепси. А мені не вистачало тої внутрішньої сили. Її могли дати лише знання. Я ще провів гостей додому, міцно взявши під руки, знову безперервно щось теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сільською “сторією” рвалися нитки, що єднали нас. Моя красномовність швидко вичерпалась, я переживав жорстокі хвилини — нам не було про що розмовляти. Ми існували в різних площинах. Знайомий вам такий геометричний термін?
Я добросовісно переписав зі старого блокнота конспект Іванової сповіді. Ще раз перечитав. І одна особливість її впала у вічі. Власне, я й раніше помічав її, але не надавав значення. Зважте: усіма своїми екскурсами в минуле Загатний намагається виправдати себе теперішнього. Втрачається розвиток характеру, факти і настрій відверто підтасовуються. Звідси висновок: описуючи Іванове минуле зі слів

читати