Завантажити

Але будьмо оптимістами! Намагався сьогодні густи, як Загатний, коли йому зле трапляється, але ще тоскніше стає. Хоч далі, здається, уже й нікуди...
До побачення на тім світі.
“На тім світі” по-німецькому не вмію сказати, хоч дванадцять років німецької вчив. Даруйте... Ха-ха...
!!!!!!!! Про мій стан можете судити з цих знаків оклику. Я їх тут півсторінки наставив. Пишу наступного дня, ввечері. Щойно з автобуса. Тільки жодних емоцій. Я й так витанцьовував у дворі лікарні. Збожеволів з радощів. Трапляється. Я весь зараз зітканий з цього слова: житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Симфонія. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк. Не пам'ятаю. Був такий композитор. Плювати мені зараз на всіх композиторів. Я житиму. Я житиму. Подробиці завтра. Подробиці листами. Привіт поштареві. Жду отвєта, як соловей лєта. Подробиці завтра. Я іду спати. Я іду спати. Я житиму. Я житиму!
Ви коли-небудь народжувалися вдруге?
А спробуйте...
 
Звернуло на другу — повз редакцію від центру Терехівки поспішали на обід службовці, метушливі, якісь занадто діловиті; вони розсмоктувалися селищними вуличками і завулками, зникали під солом'яними та бляшаними дахами, наче ілюстрували відомий заклик до спілки села з містом. Івану Кириловичу більше подобалось, коли за годину вони вертали з обіду — приглушені ситою сільською їжею, з переповненими черевами, кроки повільні, трохи лінуваті, й очі дрімотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому разі такими уявлялись йому ці щоденні циклічні маніфестації.
Загатний стояв біля вікна й іронічно посміхався. Руки складені на грудях. Редакція спорожніла, тільки під шовковицею редакційні холостяки грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив себе в тій череді: голодна, поспішна хода до їдальні й сонна, крізь масну спеку назад. Він не піде обідати. Можливо, пізніше. Випити б чогось холодного. Ніякого апетиту. Ні до чого. Повна мертвотність. Душевний штиль. Штиль — коли ні вітерцю. Спущені вітрила. Порожнеча. Трупний запах. У спеки трупний запах. Якусь розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибігти у двір і танцювати під градом та блискавками. Задуха.
Редакційним двором котиться Параска Пантелеймонівна, бібліотекарка, яка вона повнюща, аж салом трясе, на терехівських хлібах вони всі тут гладкі й перелякані од народження, щогодини нова чутка, реорганізація району, кохається в терехівських плітках, склад новин, елеватор пересудів, а вже від неї — по установах, централізація, механізація, техніку на службу людині, сьогодні грози не буде, пектиме весь день, він ненавидить Терехівку, розімлілу від спеки, і пісок хрускотить на зубах, бібліотекарка вже стукає в двері:
— Прошу...
Параска Пантелеймонівна розпливлась на порозі в усмішці, що зичила радість і щастя усьому світові:
— Драстуйте, Іване Кириловичу! Що новенького?.. Це були її ритуальні слова, Загатний чекав на них. Підкреслено байдуже відповів, опустивши очі:
— День добрий. Та таке...
Жінка злегка насторожилась:
— Хіба що?
Іван пересунув папери на столі, відчинив шухляду й розуміюче всміхнувся:
— Ніби не знаєте...
— Ой, Іване Кириловичу, й гадки не маю, грім мене побий, коли я хоч слово чула, — її обличчя благало, — Іване Кириловичу, слово честі, тільки між нами, я для вас і книжечку, що ви просили, приберегла...
— То ви не знаєте, що завтра буде? — дуже серйозно спитав Загатний.
— Що? — її очі тривожно округлились. Чутки про реорганізацію все певніші, а вони з чоловіком нещодавно побудувались у Терехівці: — Невже?..
— А ви нікому? — Загатний недовірливо обмацав поглядом вікна.
— Та ви що... — майже образилась Параска Пантелеймонівна, хоч неспроможна була затаїти від першого стрічного жодної дрібниці: — Ви ж мене знаєте, Іване Кириловичу...
— Двері щільно? — кинув Іван. Він насолоджувався хвилиною, намагаючись не дивитися на сцену збоку, щоб не оцінювати себе.
Жінка навшпиньках пішла до дверей, пишне тіло здригалося в ритм ході. Двері були зачинені щільно.
— То ви не знаєте, що буде завтра? — Йому захотілося випити, упитись, напитися, сп'яніти.
— Що? — з глухою урочистістю прошепотіла Параска Пантелеймонівна.
Загатний перечекав, намагнічуючи тишу, ввібрав у плечі голову і, таємниче, спідлоба дивлячись у зблідле обличчя гості, прошепотів самими губами:
— Се-ре-да...
— А щоб вам! — гукнула Параска Пантелеймонівна по хвилі, отямившись. З її обличчя довго не зникало передчуття чогось незвичайного, страшного. Вона все ще стояла на порозі великої, жаданої таємниці. Згодом усміхнулася ніяково, зрозумівши, що з неї зле покепкували. І непомітно вислизнула надвір, забувши, чого навідувалась до редакції.
А Загатний реготав. Сухий, безрадісний регіт трусив, шматував його. Іван не тільки радо корився тій вибухлій силі, а й прагнув її, накликав, підстьобував, боячись тиші, яка примусила б зазирнути в себе. Вже несила сміятися — задихався, гортаючи закляклими пальцями папери на столі, і все одно

читати