Завантажити

самого автора, не можна особливо покладатися на його об'єктивність. Іншого ж джерела інформації я не маю. І ще одне, але з цим ми стрічалися раніше. Помітили, що Іван жодної хвилини не був з дівчатами таким, як є? Він лицедіяв, грав міського, цивілізованого, як висловлювався пізніше, парубка, і награна ця, бравадна культура помітно блідла на тлі справжньої освіченості. Звідси й скло, і відчуженість. Я теж народився в селі, теж зустрічався з приїжджими, і хоч ми чимось різнилися, та я ніколи не почувався серед них голим королем. Бо я лишався таким, як є, й інакшим не намагався бути. Але, без сумніву, цей вечір дуже вплинув на Івана Кириловича та якоюсь мірою штовхнув його до науки.
Інша річ, дивнуватий присмак цієї оказії, буцімто освіта дає перевагу над людьми. Воно, звісно, ніби й так, недаремно ж кажуть: ученому — світ, невченому — тьма, але в зовсім іншім світлі, ніж це видається Загатному. Тут виникає вмотивована підозра: невже Іван й університет штурмував, аби лишитися першим хлопцем тільки вже не в селі? Та не будемо судити ближніх, то й нас не судитимуть. Час усім судія.
 
Іван креслив макети, підписував матеріали до друку, вигадував заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднішній номер, стругав олівці, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч і писав авторучкою, навіть замінив вимочку у прес-пап'є, але будь-яка робота колись та закінчується, і десь під обід він спинився, знесилений, переможений. Далі не було куди тікати. Та й вигадав би він якусь спішну роботу — робота вже не прийняла б його. Він зараз був дуже порожній. До плачу. Навіть бажань жодних. Окрім одного: коли б день вернути назад і щоб нічого не сталося, особливо недавньої сутички з Хаблаком. Гидко. Справді, гидуєш собою. Ніби в багні вивалявся. І вже не обмиєшся. Ненависне відчуття бруду та протягів. У всіх стінах щілини, а в щілини дме студений вітер. Ще вчора він мав ліки від цього незатишку. Піднімав трубку, на тім кінці світу дзюрчав дзвінок і тихий голос (її голос) відповідав: “Інспекція слухає...” Якщо всі агрономи були в роз'їзді, вона так само тихо казала: “Приходьте...” Він брав блокнот і прошкував у райвиконком, інформуючи коректорів:
— Я в райвиконком за даними для передовиці...
Він сидів просто неї з блокнотом на колінах, їх розділяв лише стіл, сонце золотило лисини канцелярських столів, запах жасмину й любистку з райвиконкомівського саду, і він міг промовляти скільки захоче, — він грівся в її очах, в її ненаграній, щирій цікавості. Вертався до редакції, коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора він забажав волі й тепер її має. Він не шкодує, ні, але коли-не-коли буває дуже зимно. І хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було.
— Сільінспекцію, будь ласка...
— Інспекція слухає, — перервав дзюрчання Людин голос. Іванові здавило горло. Але не було часу поглузувати з власної сентиментальності.
— Загатний. Дані по буряках вже поступили?
— Так.
— А ваша агрономія не роз'їхалась?
— Ні, — дуже лаконічне.
— А коли роз'їдеться? — благав Іванів голос.
— Я не цікавилася, — сухо прошерхотіло в телефонній трубці.
— Пробачте...
— Прошу...
Дуже ввічливо. До сказу. Ввічливість — найкраща форма відчуження. Сам учив її цього. І це знущальне “прошу” від нього. Що посієш, те й пожнеш. Дурне прислів'я. Жнуть у багато разів більше, ніж сіють. Але він не бажає про це думати. Раз, два, три... Думай про інше. Думай про інше. “Непогано, що Діоген був приречений на заслання: там він узявся до філософії”. Григорій Сковорода. І все ж проклята Терехівка. Збожеволіти можна. Іван увімкнув приймача. Передавали виробничу гімнастику. Раз-два-три... Раз-два-три... І весь рік, і щоранку, і хтозна-скільки років раз-два-три, раз-два-три... Окрім Терехівки, він ненавидить гімнастику. Раз-два... Вимкнув.
Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свіжі газети. Незалежно й гордо, ніби нічого не сталося і не мусить статися, вони звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але навіть випростані плечі його волали рятівного: “Вам, Іване Кириловичу, лист...” Друкарка мовчала, і в складальному цеху всі мовчали, зайняті роботою, жодних запитань, він чітко креслить макети, він талановитий секретар, він талановитий адміністратор, соняшник у вікно, сонце, сонечко, осоння, провінція, повіситися мало. Він знову почвалав повз друкарку, що розкладала кореспонденцію, та знову ніхто не озвався до нього й словом, можливо, на пошті є, але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять листи, це так рідко буває. Під шовковицею стояв мотоцикл, біля мотоцикла навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.
— Ну, Миколо, сперечаймося нарешті, що я не своєю смертю скінчу дні свої?
— Я людина невіруюча, Іване Кириловичу, але все одно гріх. Раптом справді, тьху-тьху... Та й з ким тоді я розіп'ю коньяк? Ви ж не воскреснете заради цієї урочистої хвилини?
— З товаришем Хаблаком за

читати