Завантажити

Треба прожить

Ти малюєш мені наостанок
Свою пісню, а в серці ланів
Неймовірний уже прокидається ранок -
Ні, прокинувся, здимів і майже минув у безчассі шумів.

Й сіре осені небо мов риба скидається, й плесом
Сині з сині червоний вирує бокал,
Й ти настанеш так само як ранок - новим геркулесом,
Й завмирає спресований зір, вже невидимих, шал.

І навіщо тобі прокидатись тепер як Везувій?
Пощо, море із величі, бити повітря плечем?
Ти завжди був ніяким, одначе незмінно - безумним,
Тому слухать не хочеш ти птиць пролинаючих, щезнувших щем.

І у вікна не хочеш постукати знову і знову.
І забув, що як стукаєш, хтось має двері незмінно одкрить.
Але ти і не дощ же! І слухати здалеку променів мову
Твоє серце втомилось - й, мов свічка - від світла, від срібла - болить.

І горить у душі не роздушений досі натхнення і віри промінчик.
І на зустріч із осінню він неодмінно спішить, і спішить, і спішить.
І, хоч ти на вокзал запізнився, паперами мчить, електричкою кінчик
Як не пензля, то - цього життя, що болюче стискає, одначе його й залишилось і треба - прожить.

У дорозі

Небес перина опустилася на землю
І очі, вкутані, заснули. В ковдру
Стрибають разом ізі мною мрії позаземні,
Чудесні, неймовірні, мовби слово Бога, довгі.

Я дихаю усім, що всюди розпустило пальці,
Що в скрізь просунуло свої - які завгодно - віти.
І знаю я, що не прокинусь вранці:
Сьогодні серцем буду до останку будда - бдіти.

До дна: відчую товщу неба непомірно довгу,
Відчую площу виметену серця - неймовірно безкінечну,
Побачу, як ізнов Христос іде до човна,
В Нім відчуватиму свою ходу, і що вона - стареча.

І що - змінилось все, знов ставши світом.
Що світлом стало все - для когось знову.
Що - зорями ізнов чийсь зір покритий, як і мій, немов москітом
І в череп вдавлює від цього нерозкриту нерозбиту вазу-квітку серця й мови.

Іще раз дихаю: іще не вечір.
Іще раз жити: чути насолоду в Бозі.
В усім, точніш, Ним зробленому, що мов тягарем легким ляга на кожні плечі
В дорозі.

читати