Завантажити

1.

Я не знаю кому і навіщо потрібно

Цю красу скрізь розкидать – мов риба на нерест!

Вона йде звідусюди – горить її срібло,

Не вгава її шелест.

Я не знаю, чому все прекрасніше жити,

Все чудовіші речі, і люди стрічати -

І тримати долонями д’горі димуюче жито,

Сокровенну печать

Накладати уранці од ночі на гаснучі губи,

Дихать вітром, дерева що кида об землю,

Цілувати коханих й любити нелюбих,

І постійно очима із сліпнучим сонцем стрічатися чемно...

2.Золоте руно

Я розумію, у тебе в долонях – вітер,

В мене – немовби вода.

Рухи твої – все-таки радше – вони коливання степових і горілих квітів.

Мої – не так.

Бачу, груди твої – недовипиті чаші,

Повні незрілого, мов навесні виноград, молока.

Очі – туги повні чиєїсь вчорашньої

Й позавчорашніх коханців мутна і без русла ріка.

Риси жіночі, хоча б і твої – вони взагалі не нові!

Й тільки у дощ, як і райдуга, хвилі ходи їх складаються в спектр.

Але чомусь мі здається, що ти – ахейський човен,

Пливаєш у якійсь безнадії – тужна, наче чайка, ось це респект!

Те, що поетові, словом, усе-таки – кращі із ягід, із віршів,

Іншим – лиш тіло, і все, та і те не приваблює – якось... якесь не так.

Вчора коси чорні твої були чи здавалися, тістом із ніччю замішані, - гірші.

Вже поєднався, одначе, із всесвітом густо їх кований в шовку нуаровім злак.

І відтак, архімедом шукаючи пристань тиху нову чи нетихий вектор,

Гектором хочеться бігти навколо стіни із... краси із твоєї стіни.

Боді твоє пломеніє в етері – горить золоте те руно як сценічний потужний прожектор,

Злегка спартанців... поетів махновські тривожачи сни.

3.

Я сплю на щоглі. Сон мені не йде –

Не можу я ніяк замкнути очі!

Хребет – сосновий мертвий бір внизу шкребе.

Я згадую Сваровскі зовсім неясні і геть сліпучі наче сонце очі.

Спокійним море не назвеш, та корабель пливе,

І вітер дме – сосні моїй сонет шепоче,

А серце – наче чайка в хвилю кидається зле -

Мов вирвать з криком з знімку її груди – рибу – хоче...

17.08.09

читати