Завантажити

землі, яку дає для тимчасового мешкання кожній людині Бог. Так, Бог завжди повторював, що наша оселя (і тіло наше, і місцина, де ми мешкаємо) – тимчасові, однак заповідав плекати і любити їх. Тому-то націоналізм, у форми якого перекочувало суспільно-племенне життя в світі кілька сторіч тому, є Божим одровенням і Божим благословенням – любити свою батьківщину це все одно що бути слухняним Богові – адже кожен із нас є тимчасовим розпорядником, господарем на цій землі, і кожен має бути добрим розпорядником (такий план Бога, і це хороший план).
Багато-хто досі дискутує з приводу того, що відбулося, коли приблизно в 988 р. Київська Русь стала християнською (тобто батьки наших націй заключили угоду з Богом). Деякі з теперішніх служителів демонічних культів (любителі поганства і змішаних релігійних уявлень, міксерів «духовностей») думають, що то була помилка. Я гадаю, що України (і решти європейських держав) просто не було б нині на мапі, не було б, можливо, і самої землі, якби понад 2000 років тому Бог як Ісус Христос не прийшов на землю і не явив Себе світові і не повідомив, що все, що раніш євреї вважали обітницею для себе самих – насправді обітниця спасіння всього світу. Євреї обрані, щоб нести скрижалі Заповіту Божого до певної історичної позначки, але всі люди – діти і сини Божі, як нащадки Адама і Єви, оскільки ж Бог справедливий, Він з`явився, щоб запропонувати порятунок усім.
Питання лише полягає в тому, що коли патріархи теперішніх націй почали заключати (відновлювати ще Едемський, райський) заповіт із Богом, христячись (тобто обіцяючи померти для гріха і жити надалі для праведності Божої, бути справжніми копіями Самого Бога), вони не просто підпали під юрисдикцію Божої благодаті, але паралельно і під певні обов`язки. Я думаю, що в усіх відношеннях питання історичного розвитку народів і держав визначає те, наскільки лідери держав і мешканці країн, заключивши Заповіт із Богом, вірно слідували виконанню цієї своєї частини обітниці надалі.
Чому саме так, а не інакше, чому Бог настільки вірний Своїм обітницям? Тому що, попри безмежну Божу любов і милосердя, завдяки чому ми, відцуравшись від Нього, маємо ще життя в своїх тілах, Бог усе-таки справедливий. Ми, люди, з легкістю можемо порушити свої обітниці, але не Бог. Інакше засадничі матеріальні закони життя у всесвіті та на землі змінювалися б щоразу на кшталт того, як погода цієї весни, і саме життя стало б неможливим.
Що ж сказано в Священному Писанні про народ, який заключає заповіт із Богом. У П`ятій книзі Мойсеєвій, 11 розділ, 22-25 вірші, сказано: «Бо якщо будете ви конче виконувати всі ті заповіді, що я наказав вам чинити їх, - щоб любити Господа, Бога свого, щоб ходити всіма дорогами Його, і щоб горнутись до Нього, -- то Господь вижене всі ті народи перед вами, і ви посядете народи більші й міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Ефрату й аж до моря Останнього буде ваша границя. Не встоїть ніхто перед вами, - ляк перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, на кожен той край, що ви ступите на нього, як Він говорив вам ...» Дуже серйозні слова! Це переклад І.Огієнка. Подаю для суперпатріотів переклад цього ж місця виробництва шанованого П.Куліша: «Бо, як будете пильно сповняти всї заповіди сї, що вам заповідаю чинити, як будете любити Господа, Бога вашого, ходити всіма дорогами його і прихилятись до його, То Господь прожене перед вами всї ті народи, що більші й потужнїщі за вас. Всяка країна, на яку ступить ваша стопа, буде ваша, від степу і від гір Либанських, від ріки, ріки Евфрату та аж до західнього моря, все те буде ваше займище. Нїхто не встоїть перед вами; страх і жах перед вами нагшле Господь, Бог ваш, на всю землю, на яку ви поступите, як обіцяно вам». Як бачимо, у основних сенсах обидва переклади не мають жодних розбіжностей. Що ж це за заповіді? Що за «Либанські гори» і що за «страхи і жах» перед дітьми Божої обітниці? Мені особисто не треба інших свідчень, ніж навіть найзагальніші про жменьку віруючих в Христа козаків і переляк нехристів велетенської Оттоманської імперії! Це всього лише одне з мікроскопічних свідчень конктреної вірності Слова Божого.
Однак в ідеалі (до якого слід, попри все, повсякчасно прагнути) для людини, яка живе тепер, в найбільш доступній формі старозаповітні заповіді розшифрував Ісус Христос (Євангелія від Матвія, 22 розділ, вірші 36-39): «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?» Він же промовив йому: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою» Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею «Люби свого ближнього, як самого себе». Тут перша заповідь Ісусова передбачає для кожної конкретної людини, що через повну нелицемірну любов до Бога ми поступово перестаємо грішити супроти Нього. А друга передбачає, що справді роблячи і відчуваючи те позитивне точно так само до оточуючих, як нам хочеться, щоб вони діяли щодо нас, ми поступово «відучимося» грішити і супроти людей (а

читати