Завантажити

набагато, набагато більше, ніж Єзекіїль – не тому, що він жив пізніше і не тому що був мудріший від когось – він побачив те, чим усе це (в чому перебуваємо і ми з вами) закінчиться, блискавичний фінал, у якому перебуде кожний із нас – одні будуть вічно засмучені («і смерть і ад дали мертвих що в них, - і суджено їх згідно з їхніми вчинками»), а інші перебуватимуть у вічній радості («і розгорнулась інша книга, то книга життя», - відлунювало в голові патмоського в`язня, а сонце з зеніту ще раз і ще раз вичавлювало з черепної кістки старця вологу). Ісус ще за земного життя якось сказав, що багато-хто бажали б бачити те, що бачать Христові апостоли, але не бачили. Єзекіїль бачив далеко – за тисячі Божих років, які є для Нього всього лиш одним днем. Іван, який пив із джерела Ісуса постійно, але якому так бракувало реального Н2О, - він бачив самого Сина Людського. Однак, не чуючи спраги, тепер він сидів і відчував, що радіє не від цього. Він раптом відчув і побачив фразу, яка майже дослівно повторила і раніше сказані Богом слова: «І вони ожили, і царювали з Христом тисячу років», - він не читав Книги пророка Єзекіїля, однак Іван, як і сотні років перед тим Єзекіїль (які для віруючих у Бога, як і для Бога, були мов один день), побачив ті самі кості тих самих людей – серце його, як і серце Єзекіїля, відчуло раптовий приплив, який став постійним потоком, блоагоговіння перед мудрим люблячим Господом й радості. Обидва перебували у Ньому.

Гончар і глина
Тоді Єзекія захворів смертельно. Ніхто і ніщо йому вже не могли помогти. Він помирав. І він знав, що дні його на цій землі, ще раніше дбайливо перераховані Богом Небесним, завтра добігають кінця. Все, що було прожито, прожито. Все що зроблено, зроблено. Весь суд, який чинили його руки, вчинено. Уся любов і все милосердя були ним виявлені. Він перебирав в розумі слова свого нещодавнього пращура, Соломона, і святі і жагучі слова цвяхами впивалися в тіло: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» Зараз був: Єзекії час помирати, для Юдеї настав час війни – багатосоттисячне військо асирійського царя сиділо сидьма біля брам Єрусалиму. І цар розумів: завтра помре він, післязавтра впадуть мури рідного міста.
До світлиці ввійшов Амосів син – пророк Ісая. Як завжди, старий тримався просто й мав майже незворушний вираз обличчя. Хоч як тепер йому було шкода Єзекії, якого пророк любив, та якого нині вбивав гнояк, та все ж він, як і кожен з справжніх пророків, мав говорити тільки правду. «Так сказав Господь: заряди своєму дому, бо ти вмираєш і не будеш жити», - сказав Ісая і поспішно зник у проймі дверей... Єзекія відвернувся до стіни (як часто люди в таку мить, коли вони це й самі знають, а тут їм потверджуєть те саме ще раз, шукають порятунку від сорому і розпачу, уп`явшись вже майже незрячими очима в стіну, як іноді роблять і помираючі коти чи собаки! Як часто робив це саме і я...). Він молився. З усіх розпачливих вигуків, перемішаних з рясними царевими риданнями, що пролунали тоді в світлиці, літописець розібрав лиш наступне: «О, Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям твоїм правдою та цілим серцем, і робив я добре в очах твоїх!» Писар наносив останні з арамейських літер на пергамент, гортаючи в умі сторінки нещодавнього життя, чого більше зробив-таки його господар Єзекія – доброго чи поганого. Єврейський розум, який любить точність і справедливість, весь час повертався в підрахунках то до однієї ситуації, то до іншої, аж раптом до світлиці знов увійшов престарілий сивочолий Амосів син. Писарчук ще не встиг належно второпати, що відбулося, як час було занотовувати наступне: «...Так сказав Господь, Бог батька твого Давида: Почув я молитву твою, побачив я сльозу твою! Ось я додаю до днів твоїх п`ятнадцять літ, і з руки асирійського царя врятую тебе та це місто...»
Як пізніше сталося з Фомою, як раніше це вже було з Гедеоном, Єзекія не повірив сказаному пророком. Хоч царю й страшно було не йняти віри словам бувалого Божого вісника, але хто як не він, Єзекія, бачив, як одна з останніх вцілілих захисниць оточеного асирійськими полчищами Салиму зварила на снідання власного сина, знемігши і впавши на коліна – ні, не перед ворогом, - перед чорним незримим наметом голоду. Але Бог випередив зневіру царя: пророк повідомив, що сонце пройде десять ступенів назад на соняшному годиннику Ахаза. Тепер, якщо це станеться, то не тільки хворий цар, але всі ще живі оборонці Єрусалиму мусять повірити в те, що Бог може змінити Свої власні закони й примусити, якщо не час, то світила, рухатися назад. А віра їм зараз ой як потрібна! Надія вже залишила

читати