Завантажити

пшениця, гінчаста кукурудза, стигло нерухомо м’ясисте листя буряків, цвів горох, біб, соя... Полів уже також не було, і плуг їм перестав снитися, вони поросли короткою дикою травою, як і балка, долина. Йому це не заболіло, і він зрозумів, що підсвідомо сподівався, хотів, щоб тут уже нічого не було, щоб йому нічого не заболіло. І тільки в кінці балки, що звивалася латинською літерою Z, у кінці балки, за півмилі звідси, стояла матова сферична споруда вікон і дверей, схожа на черепахоподібну «Глорію», тільки з більш гладенькою поверхнею, а мимо неї слалася, зблискуючи де-не-де, туго напнута стрічка автостради.
Сезар оглянувся на «Глорію», що й справді стояла, мов принишкла черепаха, й аж поменшала серед цього безлюддя. Він подумав, що це не може бути сном: хай дія астроморфіну і непевна, але ж не могло снитися те, чого він не бачив, не міг же він змоделювати уві сні зміни, що сталися, принаймні, раніше такого уміння за собою не помічав. Отож корабель мчить собі накресленим курсом, а психологи ввели в програму польоту якийсь експеримент над астронавтом, певно, потрібний для чогось, невідомо лише, чи його, Сезарева, свідомість повністю підпорядкована програмі а чи здатна проявляти і самостійність — у певних межах принаймні.
Відчув легке роздратування — ні, не від того, що залежав від якоїсь невідомої сили, давно впокоївся-бо, що астронавт особа найзалежніша: від техніки-автоматики, програми польоту, неочікуваних ситуацій. Ілюзорність повної свободи, мов усе у твоїх руках, і тільки у твоїх, або, як казали часто американські астронавти, кожен гребе у своєму каное, розвіювалася ще на Землі задовго до старту, коли тебе по кілька місяців ганяють до сьомого поту на тренажерах, і ти злишся на своє тіло, організм, оболонку, таку, виявляється, незугарну, непристосовану, нездатну без спецпідготовки функціонувати в космосі, й думаєш, що земляни тільки в спромозі корів пасти, а не бути дітьми й володарями всесвіту; коли твої розумові й психічні дані тестують так, що здавалося, коли б у мозкові були запобіжники, їх би довелося часто міняти — і знов те саме в думці, ти ніби не частина цілого, не гармоніюєш із ним, а наче стороння антиматерія, що хоче вламатися в чужу стихію, — та вона ж тебе й породила! Та господи, мало ще чого — ті «приватні» доручення служби інформації: оце ми вам умонтували деякі прилади (відомо, що то за прилади: підслуховувати, фотографувати радянські супутники, станції, кораблі), вони вам не завдадуть мороки, тільки вряди-годи міняйте касети (терміни зазначені) і складайте в оцей ящик, платня окремо — і немала, і спробуй відмовитися, то побачиш космос. Легке роздратування раптово штовхнуло його вперед, спочатку підсвідомо, а потім уже, розмашисто крокуючи в напрямі сферичної споруди, голосно, але в уяві, розмовляючи сам із собою, кілька разів повторив: «А що, мені нічого не загрожує, там продумали, можу робити, що забажаю, хай поламають голови, мені нічого не загрожує, чого ж тупцюватися на місці...» І взяв на сотню метрів лівіше від того купола, щоб вийти на автостраду і по ній уже йти зближення.
Коли Сезар був кроків за п’ятнадцять, матова сфера споруди ніби гойднулася, а може, це просто так видалося йому, бо на поверхні купола безшумно з’явилася подоба люка, швидше дверей, тільки випуклих, та ще й при самій землі, як і в нормальному будинку, і на порозі став чоловік... Сто чортів, це справді був Ніколя, його одноліток, Ніколя Ленгстон власною персоною, бо ж ленгстонівських гачкуватих носів і банькуватих чорних очей не сплутаєш ні з якими іншими; то був Ніколя, що перетрансформувався у свого батька, сорокарічного, яким той запам’ятався Сезарові, а вигляд має на всі шістдесят, бо фермерська робота, видублюючи шкіру, наче законсервовує людину, годі точно визначити вік.
Ніколя схрестив руки на грудях і чекав. А на куполі засвітилося зеленим: «Ленгстон. Заправка. Ремонт. Прокат».
— Ніколя... — сказав Сезар і затнувся, мацнув пальцями повітря, підшукуючи слова.
Ленгстон незворушно чекав. Ну, звичайно, де йому пізнати свого колишнього друга й сусіда, чверть віку промайнуло, та ще цей костюм...
— Я — Адам Сезар, Адам... ну, пам’ятаєш?..
Ленгстон ворухнувся, простягнув уперед правицю долонею догори, і Сезар уже був сіпнувся потиснути зашкарублу руку, але його зупинив спокійний і трохи байдужий голос:
— Вашу картку. Що бажаєте? Поламалась ота ваша гримуча черепаха? Автопрокат? Медична допомога? Сніданок? Вашу картку.
— Ніколя...—Сезарові стало чомусь соромно, він мимохіть кинув погляд на купол. «Омарі Ленгстон» світилося там. «Омарі» — червоним.
— Ніколя, я знав твого батька, Сержа Одне Вухо, він уродився з одним вухом. Чи, може, ти Віктор? «Що я верзу? Він же Омарі... Справді, як уві сні...»
Сезар розгублено потер лоба. «Стоп, спокійно, спокійно, це вони мені таку загадку підкинули, спробували вибити мене з робочого стану, а я одразу й піддався: Дитинство, коні, долина... Купили за безцінь. А воно ж усе несправжнє, фантоми, навіювання, а я мало сльозу не

читати