Завантажити

щілину якогось пристрою, там клацнуло, зблиснуло зелене вічко — і залунали аплодисменти.
— Віднині, — проголосив керівник, повертаючи картку, — Адам Сезар знову повноправний громадянин республіки. Ця картка замінить вам усі документи...
До Сезара підходили, тисли руку, бажали успіху, вітали й прощалися. Пішли куратор, і керівник відділення, і люди з Центру — справді ж бо, торжества не тривають вічно, від сенсації слід відпочити й самому винуватцю її.
— Що ж я маю робити з цією карткою? — повернувся Сезар до тих кількох чоловік, що залишилися. Це були службовці нижчого штибу, які мали поки що опікуватися ним.
До нього жваво підійшов один — інші й не зрухнулися, — низенький, у літах, смаглявий і горбоносий, рідке сиве волосся тільки на потилиці.
— Я розумію ваше нетерпіння, — мало не проспівав горбоносий. — Усе дуже просто. У ваш час існували гроші. А тепер їх замінює коефіцієнт інтелекту, тобто здатність приносити користь державі, що в принципі прирівнюється наслідкам вашої праці. Ви захотілі купити костюм? Заходите в універмаг, міряєте костюм, здаєте автомату. Це щось схоже на робота. А картку вставляєте в спеціальний пристрій. Автомат вам видає покупку. І випускає. І так скрізь. Тобто ще раз повторю: це ваші гроші. І документ. Більше ні в кого такого шифру немає. Та ви все зрозумієте досить скоро й призвичаїтесь.
— Спасибі, — сказав Сезар, хоч у нього одразу виникло багато питань, — спасибі.
— Прошу, прошу. Усього вам найкращого.
І одразу до Сезара підійшов інший, молодий, міцно збудований чоловік.
— Пане Сезар, — злегка вклонився молодик, сьогодні я у вашому розпорядженні. Певно, ви стомилися. Зараз вас відвезуть додому, ви відпочинете, а ввечері я заїду по вас, щоб завезти на прийом до президента. Коли будуть якісь інші побажання, я до ваших послуг.
— Ніяких. Справді, я трохи відпочину. Та й житло треба оглянути, — відповів Сезар.
— Там усе готове. Бажаю приємного відпочинку. Ось ваш водій. До побачення.
«Бояться бути нав’язливими, бо нав’язливість свідчить про інтелект», — зіронізував подумки Сезар.
Машина не дуже відрізнялася від тих, що їх він знав свого часу. Сезар згадав, що вже в кінці віку з’явилася теорія, що автомобільна інженерія практично вичерпала всі свої можливості.
— Гарна штука і навіки ваша, — ляпнув доленею по кузову водій. — Бігає, плаває, повзає, тільки невисоко літає: над болотом, над камінням.
— Моя?
— А чого ж? Заслужили. Самі поведете чи я? Можна он там, на панелі, набрати програму, й вона сама повезе, не розтрусить. Як?
— А ви до мене водієм теж навіки?
— Ні, на сьогодні. Але, коли бажаєте, до ваших послуг. Ваша картка дозволяє вам тримати водія.
— Ну, добре. Давайте зробимо так, — трохи помовчавши, сказав Сезар. — Не будемо вмикати програму. Я сяду за кермо, ви коротко розкажете про систему управління, а потім підказуватимете, куди звертати.
— Годиться.

Йому так хотілося вп’ястися пальцями в кермо, взяти долю у свої руки, хоч на мить відчути, як тобі підкоряться залізо з усіма його програмами, що він заспішив і злякався навіть, що авто від його необережних рухів стрибне вперед, гримне бампером об високий бордюр. Але машина рушила тихо, плавно, навіть двигун не збився з рівномірного гудіння: так, ніби сама знала, що робити.
— Гарна машина, — мовив Сезар, відчувши, що серце зайшлося від радості.
— Атож, — коротко відгукнувся водій. Уже вважав, мабуть, що першому тепер немає чого лізти з розмовами.
— Працюєте десь? — порушив згодом мовчанку Сезар.
— Тут. У Центрі.
— І який же у вас коефіцієнт? — мимоволі зірвалося з язика в Сезара. — Тобто я хотів спитати, яка у вас платня?
Виправився, називається! От чорт! Помітив, що водій, не обертаючись, зиркнув скоса на нього. Вибачитись, чи що? Так, наче запитав у чоловіка, чи всі в нього дома.
— Нормальний для водія. Вистачає. — І ця відповідь повністю вдовольнила Сезара.
— Буде мені морока з тою карткою, — зітхнув він, переводячи розмову на інше. — Нічого ще не розумію.
— Яка там морока? — реготнув водій. — Я чув, номер у вас — дай Боже. Та ще й із зеленою смугою. На все життя. Заходь куди хочеш і бери що душа забажає.
— Таж, як я зрозумів, кожен може так?
— Може, та негоже. Я, скажімо, тільки раз у п’ять років можу взяти щось з отих камінчиків, що в деяких дам на шиях теліпаються, для своєї подруги життя. А машину — раз у три роки.
— Але ж можна, коли, гм... коефіцієнт малий, невисокий, можна в різних магазинах десять раз на день набирати собі чого заманеться?
— А чого ж, можна. Тільки контроль по всій країні — одна система. І одного разу не зелене вічко загориться, а червоне, і вас випровадять з магазину чи ще звідки. Розраховано-бо, скільки приблизно на рік відпущено людині, приміром, з шифром «200». У тій електронній системі все записується чи запам’ятовується. Більше не дасть. А раз на рік картку міняють, аякже. Може, виріс коефіцієнт. А може, й знизився, щоб справедливо.
— Ага, так...

читати