Завантажити

вийняв складаного ножа й одним коротким рухом розпоров качці живіт. Поклав у миску печінку, шлунок, а серце розрізав.
— Бачите? — простягнув на долоні білу крупинку.
— Шріт? — не зрозумів Сезар.
— Білий?
— Справді, — Сезар узяв горошину. — Наріст, чи що?
— Наріст... — Гофман раптом криво усміхнувся. — Я особисто качок з отаким наростом у серці не вживаю. Хоч за смаком не відрізниш від справжньої.
— Хвороба якась?
— Хвороба... — і знову та зла крива посмішка. Я не знаю, як це назвати. У мене був коефіцієнт 174, рід 174, а зараз, певно, ще менше, так що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти,— він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. У горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошину. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття.
— Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар.
— Бо ви — звідти,— Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних і неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже.
— Для кого — нас? — запитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані.
— Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати.
— А люди, люди які?
— Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — усе можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явилися. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед. Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою.
— Може, у цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Усі здорові, розумні... рівні, га?
— А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. У чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. — Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибирати сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та «всі» відімруть і залишаться «інші». Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було!
«Божевільний якийсь!..»
— І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар.
— По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як N? Одиниці... Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої роботи. — У інших краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги.
— То ви, мабуть, і втекли сюди, у глушину, на знак протесту проти, ну, такого ходу справ?
— Який у біса протест! Я поїхав сюди у двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста. А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватися різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.
«Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та вів же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?»
Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.
«А чому врешті неможливо?» — подумав із холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто «неповноцінних», гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — усе ж це відбувалося на його очах, а часто й за його участі, тож неможливого тут мало, більше

читати