Завантажити

пустив, чорт!»
— Вашу картку, — повторив Омарі Ленгстон.
«Картку? А дзуськи! Хоча, бажаєте картку, прошу, пограємося трохи, я не замашинів ще, не з’їхав із глузду в польоті, може, навіть і почуття гумору збереглося. Ось вам і картка, будь ласка!»

Сезар уклав у долоню Ленгстона іменну пластинку: координати бази, завдання... аж до групи крові, тканини і тому подібне, щось на зразок солдатського медальйона. Отам він увесь, читайте. Сезар мимоволі іронічно вклонився.
Щось схоже на здивування майнуло у досі незрушних Ленгстонових очах, коли він ковзнув поглядом по світло-голубій пластинці, яку пальці навіть не спробували затиснути, мов на гіпсовій руці вона лежала, а потім уже в очах вузько загорілося неприховане настороження.
— Ви не маєте картки? — голос Ленгстона зробився майже вимогливим, наче у провінційного комівояжера, що в будь-який спосіб хоче всукати покупцеві товар. — Картки, де стоїть коефіцієнт вашої інтелектуальної спроможності, щорічно затверджуваний відділенням координації суспільної рівноваги? Чи ви прострочили термін? — тепер у голосі Ленгстона з’явилися нові нотки владні й настирливі, й Сезарові одразу згадалися молодики зі служби інформації, дебелі й веселі компанійські хлопці у світлих сорочках, модних краватках, випрасуваних костюмах, які, щось запідозривши, ніби кам’яніли, насувалися на співрозмовника, як валуни, статуї із застиглими очима, й сипали, сипали питаннями, не дослуховуючи відповідей, так, ніби магнітофони було вмонтовано їм усередину.
«А пішли ви всі подалі», — захотілося сказати Сезарові; він відчув себе втомленим, навіть виснаженим як ото буває, коли чекаєш чогось нетерпляче, а потім виявляється, що марно. «Пішли ви всі подалі: і комівояжери, й дебелі хлопці. Невже там, на базі, ще й досі не зрозуміли йолопи-психологи, що я втомився й пора припинити ці дурні жарти? Чи так і задумано? Піду в «Глорію» та й ляжу спати, хай уже мені краще сниться, що я сплю... і мені сниться, що я сплю, хай йому чорт! І мені... треба замкнути дурну безконечність, бо так мені... треба замкнути дурну безконечність, бо так і збожеволіти недовго».
— Ви забули картку у своїй черепасі? — дійшов до нього з далини голос Ленгстона, вже ніби м’який, заспокійливий, мов у пастора. — Чи загубили? А може, вона у вас із жовтою смугою навскоси і ви соромитеся показувати? — не вгавав Ленгстон, достоту вже як лікар-венеролог.
— Не забув. Не маю. Не загубив, — випростався Сезар, двома пальцями взяв іменну пластинку, сунув у нагрудну кишеню і затягнув блискавку. Дивлячись просто в очі Ленгстона, проказав підкреслено чемно:
— Прошу вибачити: я не знав, що в ці, певно, приватні володіння без якогось виду перепустки входити не можна. Даруйте, що порушив спокій. Ремонту не потребую. З вашого дозволу, повернуся на свою черепаху.
Махнувши рукою, ніби прощаючись, він повернувся, щоб піти геть.
— Вас підвезуть зараз, — насмішкувато кинув Ленгстон.

4.
«Вас підвезуть зараз».
Якби не зв’язали руки, він би їм показав оте «підвезуть», він би їм показав...
Йолоп той, Ленгстон, задерев’янівши з витягнутою правицею, ліву тримав на широкому ковбойському поясі, барабанячи пальцями по облямованих міддю дірочках у два ряди, — та не барабанив, виявляється, а натискував якісь кнопочки дистанційного управління: інакше б не загорілися оті написи на куполі, та й дві безшумні авієтки з блакитними смугами впоперек не з’явилися б нізвідки.
— Стійте, — сказав Ленгстон, а коли Сезар усе ж рушив, міцно схопив його за рукав комбінезона. Тамована лють прорвалася в Адамові: він коротко, згори вниз, ударив ребром долоні по зап’ястю Ленгстона. Тоді на нього накинулися і стали в’язати. І він дозволив їм це зробити, уже картаючи себе, що втратив був на мить душевну рівновагу: спокій, спокій і витримка — ось що йому зараз потрібно. Треба зважувати кожний крок. Експеримент затягувався, і кінця чекати, може, доведеться довго. Та хоч би що там було, прилади забезпечення життєдіяльності й контролю зафіксують усе, а на базі після повернення дані розшифрують. Головне — спокій. Він здоровий і нормальний хлопець, от що. З цього й треба виходити. До пенсії ще п’ять років, і пенсія має бути повною, ще й із надбавкою. Жодна комісія не повинна засумніватися, що він здатен літати й надалі. Отож спокійно, на все, що б не сталося, реагувати нормально. Приймати все за дійсність, але пам’ятати, що це, припустимо, сон. Хай бачать, що він реагує свідомо на ситуації, але пам’ятає, що насправді їх немає. Він собі летить своїм курсом. І ще — поводити себе з цими фантомами... лояльно. Трохи гумору. Прийняти все як є.

— ...А я так одразу зрозумів, що він ненормальний, — говорив Ленгстон, доки Сезара вели до авієтки, – й одразу до системи підключився. Що за проява, думаю, індивідуальної картки не має? Може, думаю, іноземець залетів випадково, але ж служба стеження такого б не допустила. Щоб без картки... Та ще й Ленгстоном мене назвав, правда, Ніколя, здається, був у мене такий предок. А ми тут,

читати