Завантажити

Семенюта.— Наші веліли, сходи до родичів!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: і скоро, і щоб ніхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив, сказав мамі:
— Замкни двері!
Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернурши з сіней, довго зітхала і ворушилася.
Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає, чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть, найчастіші в видиві — дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою народжені. Доберуться до причілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер вона порожня, покрівля її — з старої соломи... злодії можуть підпалити її і вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.
— ...Старий Гонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і синів вивезено, тепер сам — тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть, вони в зятевій хаті сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в канави, бо погано бачить, став — як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав. Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.
От зять припрошує:
«Сядьмо на лаві, розкажу вам — скоїлась біда, що згадувати страх. Не проговоріться нікому, а то нас і вас заберуть. Старий вернувся вночі поранений, весь обмерзлий. Двісті верст пішки йшов; ховавсь ночами, як звір, і так — цілий тиждень. Міцний був, а коли прийшов, одні кості від чоловіка: впав, переступив поріг і впав. Клали бідного на постіль, то побачили — на грудях рана.
Опритомнів він і розказує: привезено його з синами до міста і вкинуто в дворову тюрму. Там багато людей розстрілюють; долі в підвалі пісок насипаний високо, щоб кров забирав день і ніч. Коли промок, тоді вигрібають і замінюють сухим. Казав: з великим страхом ждали, поки черга дійде, все чули стрілянину і серце боліло. Аж ось наша пора, вже не згадую, як ішли: просто на бойню тягнуто. Поставили чотирьох нас під стіною, не так, як заведено, що обертають спиною і в потилицю кулями б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тільки одно пам'ятаю: блиснуло і я весь скорчився, мов електрикою обпалений біля серця і звідти по всьому тілу... Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того, що дихаю. Починаю ворушитися — стає менктрохи легше. Все дужче випручуюсь і відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними помогти собі, щоб підвестися трохи, це — як черв'як із землі вилазить, так я видирався. Вже починаю бачити: коли ж виліз, дивлюся і нічого не тямлю, мов сон якийсь. Біля мене біліє, а далі кругом темно, тільки найбільші дерева вирізнились. І холодно мені. Там, звідки виліз, була моя нора — в ямі, широкій, як хата. Мерзну і дуже в грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось потроху спливає з пальців і крапає. Тоді вже роздивився: сніг долі і на нього моя кров збігла. Відірвав я від нижньої сорочки шматок, згорнув і поклав на рану, зверху поясом перев'язав, через груди.
Треба йти від ями. Лишень, дерево прошелестить на вітра, — вже з страху здригнусь, бо думаю, це вбивці мої вертаються по мене: дострілювати; аж привиджені з мороку. Відійшов трохи і знов назад бреду — не хочеться кидати місце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямі, не подоходили і ще теплі. Котрий прокинеться, як і я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Відступав я і вертався. Стану до ями — слухаю, на коліна опущусь і знов слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землі і до снігу, чи не почую, як дихне хто з синів або тихо застогне, і часом вчувається, що таки зітхає живий чоловік на глибині; а тоді знов тихо. Другі шелести приходять — з лісу. Був я такий стривожений, що голова горіла і пекло в грудях... Сам зітхаю, а чується, нібито з глибини. Раз почав стукати кулаком об землю, може, збудиться котрий, з непритомності вийде, і,вже стукаючи, тихо кличу іменами синів: «Петре, не чуєш? Іване, а ти? Михайле, слухай!..» І в одну мить видалося мені, що на це ім'я, найменшого сина, мов би застогнало і шепотом відгукнулося, кроків за два чи три в сторону. Кинувся я туди — стукаю і питаю!.. Ні, все тихо. Довго викликав їх і слухав, так уже з того світу не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю, знайду котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, і другі, що лежали біля мене, подубіли: я обторкнув їх. Коли хто не був готовий з розстрілу, долущився під

читати