Завантажити

«...Бубуся мертва», — потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то питаючи маму.
Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина, перенесла через сіни — на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена. Так і говорили, як треба було зайти туди: «в другу хату», хоч то тільки половина житла.
— Андрійку! — наказує пошепки мати. — Піди принеси свічку: вона в скриньці, і сірники — на карнизі.
Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося: ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.
— Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! — просить мати, стримуючи плач і з зупинками вимовляючи слова.
Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.
— А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі! Чує мати, як вони перейшли через сіни в світлицю і двері зачинили.
Видається їй — тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує, коли проказати.
— Мамо!—втишуючи серце, просить вона.—Я знаю: ви нас любили і все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не пам'ятайте, чим ми вразили!
Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.
Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.
Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб діти бачили.
Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впастиміг огонь і запалити одежу.
Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.
І все остерігала дітей, нехай так багато не п'ють. Вони надто вчащали до цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна — першого від дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.
— Здержуйтесь! — казала їм, коли до кухля підходили.— Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п'ють надміру, і ноги припухли; декому вже — наче колоди, ганчір'ям обкутані: їх важко переставляти. Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!..
Їли борщ — бабусин стілець стояв біля стола.
Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки різкими зусиллями душевними, як закляттям.
Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані,— їй здалося, що вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли. Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.
А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:
— Я так лежу, як бабуся.
Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:
— Мовчи, що ти кажеш!
Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно, мав знання про свій час. Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при переніссі. Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий, неприродно виступав і мов мерехтів: так, протопившися в сніг, тлінка з дубового коріння дивно біліє вдень, але без світучості, що — в темряві.
Мати присіла до Миколи, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка.
В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля горла.
— Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,— зашепотіла мати, як з лихоманки, і не знала, що тепер робити.
Він спокійно глянув широкими і пристиглими очима; довго мовчав, зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
— Я ще житиму.
Вирішила його лагідна душа, над чим мучилась, і мирно приймала все, як тече.
Очі закрилися йому на сон.
Мати безшумно відійшла: нехай спить і вкріпиться душею з відпочинку: відійшла, як примара, сіла в своєму кутку, на полу, і здаля дивиться. Хоч би хотіла слово вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як натемніла над нею найтяжча хмара, її первісток вже їй не належить і вже нікому.
Вона в хаті найхудіша; трималася спромогою, дивною їй самій. Тільки раз подумала: «Це від терпцю мого давнього!» — бо справді з її сирітського життя приходило такого болю і прикрості, образ і хворості, що все стерплене зійшлося сьогодні, як спромога проти змори і немочі в голоді.
Сиділа без згадки про час: дивилася, як спить син; ніби стерегла при житті.
Менші теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матері і смутно очима світять. Просиділа до вечора, і втома з темрявою схилила її спати.
 
Рано хтось торохкає в вікно;

читати