Завантажити

когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони...— почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює — при кінці віків, що ось тепер приходить.
— Може, ще ні?..
— Вже приходить! — настоює дідок.— Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.
— Це ж як — близько?
— А так: скільки дороги вам додому?
— Та, буде!
— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від нас, он, до крайніх хаток.
— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села.— Мало зосталось...
— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.
— Це трудно.
— Воно полегшає; треба рішитись.
— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.
— Бо слід! Бо забували.
Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:
— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.
— Катранник Мирон.
— Мирон? — так і зватиму. А я — Прокіп; кажіть: брат Прокіп.
Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не обдерте, як там — дома.
«Чудний чоловік! — гадає Катранник про супутника.— Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший заговорив... Ні, він добрий! Чому «брат Прокіп»? Хіба з таких, як пічник: в них прийнято».
Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.
Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої — сестри, обидві веснянкуваті і лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.
Дідок відбув звичні чемності в привітанні, з розпитами про здоров'я всіх без винятку, і почав торг. Викладали речі, розворушували, вивіряли на міцність—на «розрив», просвічували, піднявши проти вікна, і вивертали, висліджували рубці; також пересівали з долоні на долоню, клали на зуб і язик, нюхали, розтирали в пучках, як слід.
Докінчивши обмін, гості з'їли по мисці теплого борщу і відкланялись.
Дідок мав крупу і мішок лузги, а Катранник — два мішки лузги і пшоно.
— Порадую своїх,— сказав дідок.— Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка, сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.
Мирон Данилович хотів промовити: «Біда!» — і здержався; то правда, що біда, але в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:
— Коли б нам довезти вимін!..
Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.
Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під стіною; і ждуть — півдня.
Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: «Розв'язуй!» — переглядають і перетрушують.
На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»
Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.
Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.
Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.
— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.
— Чия? Партійний цар — їх воля.
— А через нього чия?
— Світової корчми. Повно золота і чортів.
— А далі?
Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:
— Звіра!
— Звіра?.. Якого звіра?
— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб.

читати