Завантажити

над покійницею, що переселилася в хату, неопоряджену ні вікнами, ні дверима, тільки стіни холодні тиснуть.
Полонять істоту, схожу на звалений жертовник, що з нього сполох постійно тремтів. Тепер кінець. Всі рідні мусять відсторонитись, бо вернено істоту в початок її.
Оточує зима — білими подіями.
Сніжинки, зібравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що стає на підвіконня. Побігли над самою садибою, а в височині завихрилися: сніп враз розв'язаний і розкиданий стеблинами на сторони. Поривна завірюха! — промчала і засипала повітря. Але над похороном сніжинки коливаються легко своєю численністю і тихнуть, оповиваючи грудки; скоро зовсім закрили, і коли Мирон Данилович ніс хрест укопувати, не впізнав могили: вся біла.
Оленка з вікна бачила, як сніг притрушував гробок, — сиділа і стежила. «Там бабуся мертва!» А зовсім живою собі уявляла покійничку; от, прозвучить поклик. Навіть чути, чути голос, мов звичайно вимовляється «Оленко!» — вона здригнулась від несподіванки і хотіла мамі крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та ні! — не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг летить густий і частий: закрив і могилку, і сад, потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні сутінки.
12
Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.
— Щось, наче борошенце! — визначила з недовірою господиня.
Це «щось» не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вивляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.
— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.
Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.
— Чого ж? Смак від хлібного,— сказав господар.
— Їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам?
Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:
— Гірке, гірке!
Старші згодні, що — гірке; спершу ж боялись віднадити.
— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.
— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,— поправила мати, говорячи до малих.— Добре, що дістали.
Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.
Менші враз перестали їсти.
— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович.— Якби маляс...
— Добре: пряники будуть! — схвалює жінка.— Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.
Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.
Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.
Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.
Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.
 
Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.
Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.
Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу,— видався веселіший, ніж попереду.
І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість — від сирості взялася, чи що? — або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.
Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.
«Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі»,— Мирон Данилович приспішив крок.
Прийшов потемну додому і звеселив сім'ю.
— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть,— сказала дружина, наливаючи в миску маляс.
Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.
— Пожди! — вмовляє мама.— Зараз пряники спечуться.
— Вже й пряники,— всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:

читати