Завантажити

аж надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.
Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати,— тоді миттю ж, звільнивши праву руку, б'є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного, висохлого, мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.
З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися, звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і покриконув: «Но! но! цуценята, щоб тобі виздихали!» Тільки сніг із-під копит курить.
Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей!.. Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».
Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний: Отроходін \ зустрівся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу,— очима зустрівся Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак, невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і зненавиді, який збудив селянинові в пам'яті день з дитинства.
Одна сім'я вибралася на празник до дальніх родичів, а вночі злодії підкотили підводою під комору і винесли добро. Довго розшукувано їх, аж поки, несподівано, попався підгородній мешканець. Він прибув із Рязанщини і оселився в «солдатки»: серед акацій стояла дрібна хатка на пригорбі, без квіток і пташиного голосу — тільки бур'яни скрізь, як ліс. Там запиячили місцеві друзяки, з ними також—не заміжня жінка, сестра якої вийшла за вчителя в селі і теж вчителювала; до них тоді в школу ходив Катранник.
Раз вночі рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали своє добро і поставили свідків — потвердити заяву. Почалося слідство по селах, зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так безсоромно — з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на вигляді обох вирізалася подібність... «Чи не синок того самого? — вгадує Мирон Данилович.— Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною».
Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!.. Дивляться — млин приковує таємними ланцюгами.
Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як обаполів, вона поскрипіла в степ.
Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрібати.
Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави. Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені. Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб'ють млосний смак від малясника.
В хаті вся сім'я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! — аж трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:
— Нема борошна...
Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.
— Годяться! — страва буде,— сказала господиня і заклопоталася коло печі.
Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика,— чого там думати про господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.
Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.
— Коли запивати юшкою, не нудить,—повідомила Ояенка.
— От бачиш! — радіє мати.— Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?
— Я нагрівся,— сказав хлопець.
Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, замиріочя серцем: тихо відходить син, ніби догорає скіпка сосябва.
. Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.
— Юшка кріпить! — сказав він.— Добра юшка
Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди. Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.
Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і мусять берегти про скрутний випадок.
Андрій заснув миттю — перший сон був міцний і змив майігіркішу втому. Але опівночі, в хворобливій вразливості, Знов насторожився слух: без вольового зусилля, тільки від горіння в нервах.
Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні двері і шепочучи, вводить когось у хату.
— Не світіть! — вимовив гість.
Андрійко впізнав, то — Семенюта, зять діда Гонтаря, дуже далекого і єдиного родича, що сім'я мала в селі. Рідко заходили вони: зять і тесть.
— Як ваша ласка, прийдіть на поміч! — просить

читати