Завантажити

вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу.
Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких дерев, де часом сяде темний птах: «Це, мабуть, з останніх, від лісу».
Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть, одна руїна від хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвірки і лутки зникли; певно, по від'їзді сім'ї, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубів.
Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно нанесений. «Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився Катранник.— Бо тут біла труна».
Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і застигнути: партійці! Говорять про харчі...
— Що сьогодні дають? — питає чорна «ушанка»; під нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою.
Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.
— Та крупи дають і гов'ядину!
— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.
Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили з перехрестка.
Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.
А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу — живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла, розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.
Довкруг казана зібрались активісти: стерегли, як сундук із золотом; інші їх супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обід розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, підклавши туди соломки.
За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали дохлу коняку в степ. Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник.
Подивився на їхній двір Катранник, тільки головою похитав: «Бач, настягали чужого, а що зосталося? Тільки в казані наші крупи, з запічків виметені!» — для півживих; самі активщики — з тугими пиками». .
Побачивши, як гріється казан активістів і як відтягають падло натужені худяки під линвами, Мирон Данилович пішов додому найкоротшою дорогою, що пролягала біля сумного місця... Якби знав, скільки прикрості стерпить,— обминув би, брівши найдальшою околицею.
Проїжджала підвода. «Це туди!» — зразу ж відзначив собi чоловік, бо чув тяжкий стукіт. Накладено мертвих, як снопів. Три дядьки, вищі і хуткіші за мимовільного свідка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.
Ось і воно; підвода звернула на необгороджену ділянку, де вже дожидає викопана яма, а нову — кайлами, лопатками, плішнями вицюкують гробокопи, рухаючись, як недужі. Дядьки ж повкидали мертвих до ями і загортають міленько, бо ніколи! — треба їхати по свіжих, що переставилися.
Великі дерева біля кладовища спиняли завію, і сніг лежав тонший, ніж по околиці. Мертвих кладено також біля могилок, просто на білу поверхню; або загортано так неглибоко, що земля і сніг. злягаючися, потроху вивільняли їх, показуючи недавні заметини. Всюди видно: то нога, то коліно, то руха по лікоть чи сама кість, чи вигнута спина і голова,— виставляються з глинистого грунту і зимового покрову, як після побоїща, веденого вже не людьми, а збігом демонів, що не знають звичаю достойно класти покійників на останній сон. Кинули їх мертвими і притоптали, швидко через них перебігши. Виказуються небіжчики крізь сніг, мов з потоплення якогось: білого і морозного, що залило, але не закрило їх цілком, — так і спинилося, страхаючи живих.
Хотів відходити Мирон Данилович; бачить — гурток дрібний рушає помалу, помалу до кладовища, навпростець через безпарканні садиби, відтіля, де дитячий будинок рудіє. Чого ж малята самі, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, ніби зв'язані докупи; окремо двоє — волочать якісь речі, відставши.
Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді підійшов Мирон Данилович.
— Добридень, дядьку, добридень! — врізноголос відказують на привітання копачі; здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні трупик — його руки, криво скорчені біля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть схожий з обличчя на нього.
— Ану, хлопці, я поможу — хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? — зразу ж і втомився.

читати