Завантажити

свідомості. Враз Мирон Данилович застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.
Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті, навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.
Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:
— Гарячої води хочу напитись! — глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.
Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець — там, біля золи, тримала трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай розгублена... Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, — чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві вночі.
Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно — смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.
Загроза проминула, але материна душа — в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев'язувала їх.
Після того Микола знов заснув.
У хаті тиша: до самого надвечір'я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють — не знати, чи правда.
Дружина схопилась при згадці про хліб:
— Спробувати можна, бо вже смерть. Від тих, що хапають, можна втекти; всіх не піймають...
Під час розмови побачили — син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючися і б'ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії не здригнуться: вже недвижні! — втекло життя від них.
Мати припала — мов прикипіла кістками рук: здавалося, стратила розум, і от смерть її саму звалить, спинивши терпіння, що проривається то в квилення, то нестямний плач. Поруч неї стояв батько, тінь людини; рідко йшла, як огненна, сльоза по безкрівній щоці. Діти коло них — трусяться від тривоги, ловлять руки мамині і татові: наче незносимий мороз обвіює, і хочуть зогрітися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, — ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого другого не буде. Вони гірко покинуті без нього.
Пізно ввечері, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла відірватися поглядом від покійного.
Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, — тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло.
Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись — їм і йому.
Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся — на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.
Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.
Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.
Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.
Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.
Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути —

читати