Завантажити

Кіндрат з лайкою встав і посвистуючи вийшов з клуні. Руки мав у кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потім сховалась. Володька ця звістка не здивувала, але зацікавила. Відчув, що в нутрі зводиться пружність, зникає втома. Підняв голову. Він одразу догадався, звідки «вернувся» Йон. Він був «там». Це безперечно. Ряд картин пролетів у його уяві. Він швидше підступив до Сергія, сперся на лютрину воза й уважливо казав: |
— З Совдепії, ні? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
— Бачив. Каже, був у Житомирі... їх там, каже, цілі ватаги таких. З Луччини, Ковельщини... «Товариші» їх впакували до «допру» — в тюрягу. Всіх... А потім половину засудили, як шпіонів, решту — фі-іть! — і назад. «Ви нам такіє не нужни. Раз комуніст, значіт, работай на мєстє. Бєй панов! Ми своїх кончілі...» Ех, тобі треба його бачити... Володьку! Ходім. Він хоче з тобою зустрітись...
— Казав?
— Каже, що Володько? Святить будинок? І це, каже, робота, але все-таки... Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш. Прийдеш?
Володькові хотілось сказати одразу: прийду, з радістю! Але він не квапиться з відповіддю.
— А як виглядає? — спитав тільки, щоб закрити свою нетерпеливість.
— З борідкою. Смішний. Рудава борідка, а сам закурений. Видно, чоловік потерся.
— А де він живе? — ставить Володько далі питання. Він вже намірився сказати: йдемо!
— У, це цікаво. У лісі. У нього штаб. Він вже тут дві неділі. На хуторах має «кватири»...
— Добре! Йдемо! — вирік нарешті Володько.— Тільки я голодний. Мушу наперед додому... Далеко це?
— Години зо дві ходи...
Володько вже ожив. Він сказав «а», тепер вже не може стриматись.
— Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потім сходимось у певному місці. А «він» там буде?
— Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Іди. Ми чекатимемо тебе біля цвинтаря. Добре? Кіндрат також іде.
— Готово! — і Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але небо вкрите хмарами. Вітер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шуміли й гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все добре. Відповідає побіжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї, бо думав за інше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворі.
— Ти куди, дитино, спішиш? — каже мати.
— Побіжу в село. Зараз вернуся,— швидко відповідає. З'їв, узяв шапку й вийшов. Мав на собі гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу звернув на поле. Десь взявся Пундик. Підбіг до нього й хоче лащитись.
— Йди геть! — каже Володько. Собака ще деякий час біг за ним, а потім лишився. А Володько спішив. .Через скошені поля, через межі, через зораний переліг, попід лісом, біля запусту. Навкруги тиша й темрява. Він знає добре цю місцевість. Вітер дме йому назустріч, і поли його плаща розвіваються. Він ступає енергійно. Час від часу попадає в яму чи на скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скінчився «зруб», і там далі в темноті показався цвинтар Володько зупинився, послухав і свиснув. Його свист розлетівся і, здавалось, десь тут недалеко зник. Вітер розвіяв його й загладив. Володько напружено вслухається. Деякий час не чує нічого, тільки дерева кладовища поривно з кожним притиском вітру шумлять. Але по хвильці почув інший свист. Він відповів ще раз, і по часі серед темноти помітив дві чорні постаті.
— Кто йдьот? — прохрипів Кіндрат. Він, мабуть, уявив себе на фронті.
— Свої! — відповів Володько, а потім добавив: — Ти, брате, вже можеш забути московщину.
Кіндрат хрипло засміявся.
— Привичка,— сказав він...
— За мною,— здушено проговорив Сергій. Володько й Кіндрат без спротиву, мовчки пішли за ним.
Ніколи ще в житті не переживав Володько чогось подібного. Він бачив за свій короткий вік досить. Війна — гармати, ранені, мертві й розложені люди. Потім революція зі своїм большевизмом... Грабунки, нічні напади, стрілянина, зміна влад, розстріли... Але такого ще Володько не переживав. Він знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селі, думають. Знає відношення до нього урядів і влади безпеки. Навкруги темна ніч, вітер, шум лісу. Це щось з повістей про старі часи, про тих людей, що їх бачив у в'язниці... Колись про таких оповідалось у млині... їх в той час не було на землі, хоч про них оповідали й вірили. Тепер вони є, хоч про них мовчать і ніхто не хоче вірити.
Сергій також нарешті чує себе справжнім «нащадком козацького роду». Він це любив пригадувати після прочитаної повісті Вальтер Скотта чи Кащенка. Тепер він переживає це своїми нервами, душею, всім своїм єством. Він ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально піднята. Слух і зір напружені. Тепер він не потребує «йти в бандити».
Один Кіндрат сприймає це по-своєму. Шість років військової служби — фронт, атаки, окопи, «катьолки» вибили з нього все, крім шибеничного, «наплювательного»

читати