Завантажити

чудовому, густому від сонця повітрі задзвеніли перші звуки труби, що сповістили Службу Божу.
Безліч голів обнажилося, безліч рук заворушилося й склало знак хреста. З церкви вирвалося назовні перше хорове «Господи помилуй». Було воно, ніби на Великдень, таке дзвінке, таке бадьоре, таке радісне.
Урочистий, налитий сонцем і радістю час ішов поволі вперед... Ось на церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовці й зробили коло перед сходами. Море людей похитнулося й відлилось взад. Ось з'явився на сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах... За ними вийшло два диякони, а далі хор... Почався молебен, оркестра заграла гімн, люди клякнули до землі... Запанувала велика, урочиста тиша, і тільки звуки гімну маєстатно здіймаються вгору й десь там високо, високо розпливаються в блакиті... Вийшов священик і почав проповідь... Згадав про «світло Христової правди...». Згадав про добрі й злі сили, що борються на землі... Згадав, що все живе на землі і намагається жити так, як сказав Бог, бо людина є Божа подоба... Хто не вірить цій заповіді, той служить темній, злій силі... Той іде проти закону Божого... «Сьогодні,— говорив священик, — наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день. Трудами, працею здвигнено велике діло, що його правдиво оцінять тільки ті, що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й хай принесе вона зріст і розціт нашого села й нашого народу».
Ще раз грала оркестра, блищали на сонці мідні труби, гойдались корогви... Велика, барвиста процесія, ніби хвиля моря, під подувом вітру похитнулась і влилась у вузьку вулицю... На дзвіниці все били в дзвони... Їх звуки виривались з вікон і великими помахами крил летіли в далечінь... Здавалось, їх видно в повітрі... Здавалось, вони веселі, пружніші, жвавіші, ніж звичайно... Ті старі, зачовгані, прадідівські-дзвони, що сотні літ дзвонили цим людям і кликали їх перед обличчя зчорнілого Христа з терном і краплинками крові на чолі... От і сьогодні дзвонять ті самі дзвони... Повінню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче архистратиг Михайло в барвистім одязі з огненним мечем у руці, блищить старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест... Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Діви... Далі ллються хвилями люди... Міняються барви, вітер бавиться з довгим волоссям, виривається якийсь слів...
Далі похід повертається вліво... Там далі видно високу браму, оздоблену жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На брамі напис «В ЄДНОСТІ СИЛА»... Чорні, великі літери на білому папері... Перед тими літерами людське море, голови, безліч голів, з розумом і думками... В єдності сила, каже плакат, говорять чорні на білому літери... В єдності сила стоїть перед обличчями всіх людей... В єдності, в однодушному споєнні, у великій свідомості свого людського первня. Дзвони говорять, небо говорить, говорить стара прадідівська земля, могили батьків, дідів, чорне, закурене віками обличчя в терновому вінку з краплинами крові на чолі... Все це повідає, що сила в єдності, що воля в єдності, що свободу дасть єдність...
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона, уквітчана, стояла на своєму місці, розіп'яла свої обійми: «Входьте, люди мої! Вливайтесь!» — А чорні літери нестримно росли на білому тлі й кричали разом із дзвоном у мужицькі вуха: «В ЄДНОСТІ СИЛА!»
Побіч стояв невеликий, білий, зовсім новий будинок. Чув свою силу й ніби радів, що народився на світ. Він усміхнене чекає ті тисячі людей, що он зі співами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони вже зовсім близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик підносить хрест і благословить його. Бризнула свята вода, задзвенів спів, заграла оркестра. Через кілька хвилин невеличкий, білий будинок залитий людьми. Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому білий корабель стоїть непорушне, міцно заякорений.
В середині будинку також повно. Залиті всі кімнати, всі закутки. Там стоять довгі столи, обставлені лавами. Поволі, урочисто засідають за столами гості. Ось вже засіли й чекають початку гостини. Кого тут тільки нема. Священики, просвітяни з Крем'янця, гості з чужих сіл, свої дядьки. Саме в той час надворі закалатали дзвінки. Всі глянули в вікна. На подвір'ї розступився народ, і увійшов до середини «вуйт» в супроводі коменданта поліції. Він був сердитий, насуплений. Чоло його загоріле, брови довгі, настовбурчені. Вступив і, здавалось, хотів крикнути. Одначе не крикнув. Підійшов до Андрія Андрійовича й зложив якесь привітання. Андрій Андрійович засадив його й коменданта за стіл.
В той час встав Володько. Його хлопці стояли біля гостей.
Володько подивився на всіх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його злегка тремтіли й висихали. Одначе він збирає всі свої сили й починає говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось силувано. Кожне з них відривно падало куди попало і, здавалось, боялось

читати