Завантажити

непривітливі погляди, короткі сердиті слова. Ні Помилився. Урядовці привітливі... «Цо, пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць... Пан референт...» І так далі, і так далі...
Володько вийшов на коридор, переступив за двері й зупинився на східцях збоку. Накрапав поволі дощ. Вітер віяв по верхах будинків і дерев. Деколи залітав униз і вривався у двері староства. На дверях різні оголошення — друковані, з орлом і писані машиною, навіть пером... Володько читає одно і друге, третє... Накази, застереження, повідомлення. Між ними більший, сірий папір з підписом міністра внутрішніх справ. «З огляду,— читає Володько,— що до мене доходять чутки про «нєвласціве» поводження «владз адміністраційних» зі «стронами»... «Скарги вносити просто до міністерства... » Володько усміхається й усміхається... Слова йому видаються смішні, ніби гумор це, а не розпорядження. Вії тепер не боїться й так нічого. Можуть далі кричати, тупати ногами й можуть слинити... Він тепер нічого не боїться... Нема тут страшних речей і грізних слів... Все звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прізвище. Швидко побіг нагору.
— Прошен вправо!
Знайомий сам референт Ліванський... Пізнає Володька й посміхається.
— Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сідати. Ви в нас частенько буваєте... Ну, ну... Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папір перед собою.
— Агітація, пане Довбенку! Зле! — сказав твердіше й коротко. Відірвав погляд від паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
— Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода. Попереду маєте багато років життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так? Хочете? (Коротка перерва). Ах, які ви легковажні. Б'єте об мур головою й плачете, що болить голова. А я вам можу від себе додати: голова ваша трісне. Так, пане! Ми вам нічого не даруємо. Що ви там у себе в селі задумали... Вам то, можливо, потрібне, а нам ні!.. І тут: ви чи ми! Ні? (Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нічого вам не даруємо... Нічого вам не попустимо. Хтось з нас добровільно чи силою мусить піддатися...
— Пане референте,— почав Володько, ніби збирався казати промову.— Я збирав підписи на декларації. Це ж законне діло...
Референт його перебив;
— Вас карають не за законне діло, а за пропаганду. Ви десь, комусь сказали: «Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвіте новий квіт — Україна». Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володькові в вічі. Володько піднявся, посміхнувсь і сказав:
— Сказано гарно. Я не сподівався, що Габель чи козак так вміють... І їх не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
— Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! — Але в цю саме хвилину, мабуть, згадав про міністерське розпорядження й знов зробився ввічливим.
— Ви це казали?
—Ні!
— Ми знаємо. Будьте ласкаві почекати внизу!
Володько вийшов і зійшов униз. Через пару хвилин його знов покликали. «Пан староста» і т. д.— сто злотих гривни! В разі незаплачення місяць в'язниці. Прошу розписатися.
Кінець. Зроблено. Сказано. Підписано. Володько відходить. Натягає шапку, піднімає комір... Надворі дощик, вітер, рвуться на дверях оголошення, біжать по хіднику панночки, мають короткі спіднички. Хідник блищить від дощу. Зі стріх рурами біжать струмочки води.
Володько крок за кроком віддаляється від того червоного будинку. На першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з повними відрами. Його відра сягають майже до землі, підчеплені до коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок, ніби казав: ну, ну!.. І далі пішов у напрямку до широкої вулиці.
А надвечір мокрий, втомлений і голодний вертався до села. Чи не зайти до Сергія? Розпитати, що доброго в селі. Зайшов. Є Сергій? Його сестра з усмішкою сказала:
— У клуні. Зайдіть. Він там.
— Чого ви, Мотре, смієтеся? — спитав Володько й засміявся сам. Така вона молода, весела й щаслива...
— Так собі,— відповіла вона.
Володько вийшов з хати. Сергій вже відхилив широкі, з вирізьбленим тризубом двері й гукає:
— Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечірньому присмерку. Володько увійшов.
— Здоров!
— Здоров, здоров, малий! — захрипів Кіндрат. Він лежить на купі вівсяних снопів і Володько його не бачить. Чує тільки голос.
— Скільки впаяли? — питає далі Кіндрат. — Сто, двісті? Батько твій за такі гроші поля купував.
— Староство також потребує жити,— відповів Володько.— А що нового, хлопці?
І Після цього настала коротка тиша.
— Питай Сергія,— хрипить Кіндрат.— У тебе закрутиться голова, як почуєш... Чекаємо тільки тебе.
Сергій продовжував:
— Йон казав тебе вітати.
— З тамтого світу? — кинув Володько.
— Кіндрате. Зведися й вигляни...
А потім тихшим голосом Сергій додав:
— Йон таки вернувся. Це правда.

читати